Глава 22. Дівчина зі сну

    Коли я відчув на собі подих смерті, перед очима встигло промайнути усе моє життя. Нудне життя, до якого б я так хотів повернутися! Ось ми разом із родичами святкуємо мій День народження, і мама заносить до кімнати торт. Ось я іду до першого класу: незграбний малюк з букетом жоржин. Ось тато вчить мене розбирати карбюратор, і мама лає нас через забруднений у мазут одяг. Виявляється, це настільки приємні спогади!

  Крізь темряву в очах і гострий біль у боці, я відчув, як щось схопило мене під руки й потягло по землі. Я чув незграбні кроки чудовиська, чув його рев і сморід, та потім воно неначе віддалилось. Усе навкруг потемніло, а і враз чиясь холодна рука почала плескати мене по обличчю.

- Чудовисько… – пробубонів я. – Не треба…не чіпайте мене.

- Агов, хлопче, не спи! – чийсь басистий голос прорипів над моїм вухом.

  Я розплющив очі й став крутити головою, аби впевнитись, що поруч немає тварини. За одним потрясінням безжалісно чатувало наступне!

  Я сидів на холодній кам’яній підлозі, все довкола було заповнене темрявою, а напроти мене ледь-ледь жевріли розплавлені свічки. Що це за приміщення? Куди я потрапив? Мені вдалося врятуватися чи я вплутався до ще гіршої халепи?

  У тьмяному світлі я розрізнив обличчя чоловіка. Він здався мені дуже дивним, не схожим ні на селянина, ні на міщанина, ні на сучасну людину взагалі. Через його щоку проходив широкий шрам.

- Ви хто? – злякано схопився я.

- Спокійно, - сказав він. – Ти не повинен боятися. Усе вже позаду.

- Я нічого не розумію, - прошепотів я. – Де я?

  Незнайомець, ким би він не виявився, був одягнутий у сіру лляну сорочку та в зім’яті грубі штани. Мені здалося, що він носить це вбрання дуже довго.

- Крістіно! – гукнув чоловік, – принеси води!

«То він тут не сам? – подумав я. – Дядьку, Женю, Марго, знайдіть мене, будь ласка»! По кам’яних стінах стікали краплі вологи, у кутку на кривих ніжках стояв стіл, свічки освітлювали кілька глиняних посудин і запилену картину із зображенням якоїсь жінки.

  За мить із темряви виринула фігура витонченої дівчини. Мої очі вже звикли до тьмяного освітлення, і я зміг її роздивитися. Вона була худенькою, з вузькими плечима та довгою шиєю, а на спину їй спадало біляве волосся. Навіть мішкувата сукня із брудної тканини не псувала її гарного вигляду. У мене в голові знову спалахнув спогад: саме цю дівчину я бачив уві сні! Це вона падала до прірви і просила знайти її.

  Крістіна протягнула мені глиняну чашку з каламутною водою, але вираз її обличчя залишався кам’яним. Погляд блакитних очей обдав мене холодом.

- Тату, він – чужий? – запитала вона у чоловіка, підозріло поглядаючи на мене.

- Гадаю, що так, - кивнув незнайомець. – Він – чергова жертва.

- Він потрапив сюди так, як і решта?

- Це краще запитати у нього.

- А раптом він шпигун? Що як його підіслали, аби він нас знайшов?

- Не думаю. Ти лише поглянь на нього. Невже він схожий на шпигуна?

 Їх дивний діалог не вкладався у мене в голові. Чому ці люди бояться шпигунів? Вони переховуються? Невже вони злочинці?

- Агов, ти хто? – дівчина звернулась до мене з неймовірною зверхністю.

- Я?Я Денис Терешков.

- Цікаво, - протягнула Крістіна і раптом схопила мене за підборіддя. – Говори, ти шпигун? Тебе прислав Філат?!
          - Я не розумію, про що ти, - пробелькотав я. Мені хотілось відштовхнути її від себе, але я вирішив не ускладнювати свого й без того незручного становища.

- Крістіно, не треба, - почав умовляти її чоловік. – Хіба ти не бачиш, що цей юнак з того світу?

  Останні слова прозвучали для мене двозначно.

- Тату, ми повинні впевнитись, що він не несе для нас загрози. Невже ти збираєшся його відпускати?

- Не будемо ж ми тримати його під замком?

- Якщо треба, то будемо. Говори негайно, як ти сюди потрапив! – гаркнула дівчина.

- З гори спустився, - відповів я.

- Значить, з гори, - мовила Крістіна і відвела від мене руку. – Якщо ти потрапив сюди так, як інші, чому тебе відразу не схопили?

- Хто мав мене схопити? – здивувався я.

- Люди Філата оточили гору! – вигукнула вона до батька. – Щойно людина з того боку потрапляє сюди, вони її хапають. Як ти думаєш, чому його не чіпали? Тому що він один із них!

- Хто – вони?! Який Філат? Про що ви говорите? – не вгавав я.

- Не прикидайся дурнем! – гаркнула Крістіна. – Розповідай правду, інакше пошкодуєш!

  «Зовнішність оманлива», - дратівливо подумав я.

- Доню, заспокойся, - чоловік схопив її за руку. – Я знайшов цього хлопця, коли він тікав від амебіона. У мене є логічне пояснення, чому його ніхто не схопив. Юнаку пощастило. Він як раз натрапив на зміну. Одні охоронці поїхали, а інші ще не приїхали.

  У мене перехопило подих. Мозок не встигав обробляти інформацію, котру отримував з їхньої розмови.

- Це нічого не змінює! Навіть, якщо цей чужинець не належить Філату, все одно може потрапити до його рук. І розкаже, де ми ховаємось. Тату, ти чудово їх знаєш. Під тортурами ніхто не зможе мовчати! – дівчина емоційно жестикулювала, і від свічок на підлогу падала її химерна тінь.

- Ти точно спустився з гори? – запитав мене чоловік.

- Так! – вигукнув я. – Поясніть мені, що відбувається! У чому ви мене звинувачуєте?

- Тату, зараз нікому не можна довіряти. Всі зрадники! – незворушно говорила Крістіна. – Не будемо ризикувати.

- Ні, Крістіно. Навіть, якщо тобі загрожує небезпека, не можна втрачати людського єства, - суворо мовив її батько.

- Тоді допитуй його сам! – і дівчина відвернулась.

«Дивно, уві сні вона просила про допомогу, а на яву ледь мене не прикінчила», - подумав я.

  Чоловік поглянув мені в очі з деякою поблажливістю.

- Я тобі вірю, але нічого не можу пояснити. Ти чужий, а чужим не потрібно знати зайвого. Забудь про те, що потрапив сюди.