Я не міг зімкнути очей. Довкола панувала темрява. Всі спали. Біля намету почулися кроки. У сяйві місяця на мене впала чиясь тінь…вона наближалась, з кожною секундою збільшуючись у розмірах… Я хотів закричати, але у мене несподівано зник голос…
Раптом гострі пазурі вчепилися у тент і різко його розірвали!
Коли я прокинувся, першим моїм питанням було: «Невже мене ніхто не з’їв»? Артем безтурботно спав у своєму спальнику і, напевно, побачив уже десяток снів…приємних снів, на відміну від мене…
Про нічний інцидент ніхто не згадував. Хоч дівчата й досі ходили перелякані, я бачив, як старанно вони намагались це приховати. Артем також мовчав. Я досі сердився на нього за ті безглузді звинувачення…Дядько з Володимиром Миколайовичем поводились цілком звичайно.
Я помітив, що зникнення Адамчука почало їх непокоїти. Вони виглядали знервованими, ніби теж чогось остерігалися. Володимир Миколайович не покидав спроб додзвонитись до свого кумира, але «абонент досі перебував за межами доступу». Не було зв’язку, та й заряд на телефонах почав закінчуватись.
- Сьогодні нам потрібно дослідити деякі характеристики електромагнітного поля, - оголосив дядько після скромного сніданку.
- Так, - погодився Володимир Миколайович. – До речі, перевірте показники своїх пристроїв. Необхідно дізнатися, як на них впливає аномальна енергія.
Артем дістав компас, і магнітна стрілка на ньому почала хаотично крутитися. Вказувати на північ вона навіть не збиралась. Женя поглянула на наручний годинник. Він зупинився. Марго повідомила, що на всіх телефонах і фотокамерах одночасно скінчився заряд.
- Все обладнання вийшло з ладу, - констатував Артем. – Ми не можемо точно нічого виміряти. Навіть годинники зупинились.
- Викривлення часу, - зітхнув Володимир Миколайович. – Таке теж трапляється в аномальних зонах. А от збій у техніці значно ускладнює наше становище. Не дивно, що в таких умовах з’являються неправильно розвинуті тварини. Їх змінили генні мутації…
- Ви все-таки вірите в них? – розвів руками я.
- Лише припускаю. Щоб я в це повірив, мені потрібно побачити їх на власні очі. Скажімо, істоту зі щупальцями я теж не бачив.
- Ох, тату, будь обережніший з такими бажаннями, - прошепотіла Женя.
Науковці на деякий час покинули табір. Вони забрали із собою частину обладнання, аби перевірити, чи стабілізуються його показники за межами зони. Я чув, як дядько говорив лікарю: «Може, нам варто пошукати Адамчука? Ти впевнений, що він досі тут»? «Не знаю, - відповідав той, - але його зникнення починає мене непокоїти».
Я тим часом вирішив виконати доручення, котре дядько дав мені ще вранці. Він просив, аби я позаписував у його записник дати спостережень. «У мене руки не доходять до цієї паперової нудьги, але без неї дослідження будуть неповними», - говорив він.
Оскільки більше ніякої роботи мені як асистенту не доручили, я підійшов до спостережного пункту, дістав товстий записник і почав уписувати числа до порожніх клітинок. Це був той самий журнал із таємної бази в Зоринівці. Я прогорнув сторінки у кінець, але запису про медальйон там більше не було. Дядько вирвав той листок.
Мої думки перескакували одна на одну. Я намагався зрозуміти, хто ж все-таки зазирав до намету дівчат? Дякуючи Артему, науковці думають, що це був я. Коли вони повернуться, я обов’язково розповім їм про того незнайомця з банькуватими очима. Він також вештається у Похмурому Кільці. Вони повинні про це знати!
- Гарний почерк! – почулося за спиною.
Я озирнувся і побачив Марго. Вона стояла позаду мене вже довгий час і спостерігала за тим, як я каліграфічно виводжу цифри.
- Дякую.
- Він же художник! – до нас підійшов Артем і з сарказмом додав: - У нього витончена рука, котра залишає по собі шлейф краси.
Я знервовано закрив журнал і відклав його.
- А де Женя? – поцікавився я, пропустивши насмішки Артема повз вуха.
- Не знаю, - знизала плечима Марго. – В неї з самого ранку з настроєм щось не те…
- Це й не дивно, - промовив я. – Який може бути настрій, якщо її хтось злякав посеред ночі?
- Тільки не треба знову виправдовуватись! – пхикнув Артем. – Відразу ясно, що це був ти.
Я насупив брови і хотів поставити його на місце, але Марго мене перервала:
- Денисе, ти колись обіцяв намалювати мій портрет, пам’ятаєш?
- Ти хочеш, щоб я тебе намалював? – здивувався я.
- Так! Будь ласка!
- Ну-ну. Хотів би я на це подивився, - схрестив руки Артем.
Довелося погодитись. Я дістав із рюкзака альбом і наказав Марго сісти у тіні, аби чітко бачити риси її обличчя. Вона придбала потрібну позу і посміхнулась.
- Уявляю себе твоєю музою, - прошепотіла дівчина. – Це так хвилююче! З мене пишуть картину!
- Все, не розмовляй, - наказав я.
Вона затихла, широко розкривши свої блакитні очі.
Артем стояв позаду мене, уважно вдивляючись у штрихи простого олівця. Мабуть, хотів упіймати мене на помилці, та йому так нічого і не вдалося. Вже за двадцять хвилин обличчя Марго було перенесене на папір. Її очі блищали, а тонкі губи розпливалися у зніченій посмішці. Довге волосся спадало на плечі, і я вимальовував кожну волосинку, аби якомога правдивіше відобразити дівочу красу.
Проте, коли я зображав довкола очей вії, у серце вдарило нестерпне відчуття розгубленості. Я згадав, як колись на уроці літератури малював Юлю, доки вона декламувала вірш біля дошки. Здавалося, це було вчора. Минув майже місяць з тої миті, коли я бачив її востаннє. Я настільки звик до того, що вона займає більшу частину моїх думок! Тепер, коли я інколи взагалі забуваю про її існування, на серці виникає гірке відчуття жалю.
Поставивши внизу листка підпис, я оголосив:
- Готово! Приймай роботу.
- Так швидко? – Марго підбігла до мене і, побачивши свій портрет, вражено похитала головою.