Глава 20. Похмуре Кільце

Два зелені вогники знов обертаються вибухом.. лунає жіночий крик.. білява дівчина падає до прірви…і раптом все це поглинає темрява. Переді мною з’являється злочинець у чорному пальті. Він посміхається і промовляє: «Ти думав, мене стримають грати? Я все одно тебе знайду. Я виконаю наказ, я тебе вб’ю»! Його кістляві пальці тягнуться до мене. Я хочу закричати, втекти, але моє тіло стало нерухомим – щупальця істоти обхопили мене, наче мотузки. «Ти заважаєш, тому тебе треба прибрати»! – повторював нападник. У голові все переверталось, я не міг вирватись із пастки, а його руки все тяглися й тяглися до мене. А потім він схопив мій медальйон і зірвав у мене з шиї.

І тут я відчув нестерпний біль в очах! Він був таким сильним, що я закричав і гепнувся з дивану, на якому заснув. Очі пекло так, наче мені в обличчя сипнули перцю. Однієї рукою я затуляв обличчя, а іншою намацував медальйон, аби впевнитись, що він на місці, що це був тільки сон.

- Денисе! Що з тобою? – почувся збентежений голос Жені.

- Тобі зле? – запитувала Марго.

Через біль я нічого не бачив. Просто сидів на підлозі, затуливши очі долонями, і стогнав.

- Що таке? – пролунав голос діда Макара.

- Очі…мої очі… - шепотів я.

Далі все було, наче в тумані. Хтось підхопив мене під руки і кудись повів. Я відчув, що ми вийшли надвір, в обличчя війнуло свіже повітря, під ногами холоділа росиста трава.

- Ось тут діжка з водою, - почувся голос діда Макара. – Скоріше вмивайся.

Я набрав повну жменю води й став промивати очі. У вухах все ще лунав той крижаний голос: «Я виконаю наказ. Я тебе вб’ю». Десь хвилин через десять біль нарешті вщух, зір відновився, і я видихнув з полегшенням.

- Що це на тебе напало? – здивовано спитав Артем. Він стояв поруч із дідом Макаром і свердлив мене здивованим поглядом.

- Не знаю, - відповів я, схилившись над діжкою. Не стану ж я розповідати, що зі мною таке не вперше. Хоча настільки сильного болю я ще не відчував ніколи…

- Тобі вже краще? – спитав дід Макар.

- Так, дякую, - кивнув я.

Коли ми повернулись до будинку, дядько Борис і Володимир Миколайович солодко спали в своїх спальних мішках. Женя і Марго стояли біля дверей, зустрівши мене схвильованими поглядами.

- Денисе, все добре? – спитали вони в один голос.

- Ти так гучно закричав, що всіх нас розбудив, - буркнув Артем.

- Ну, майже всіх, - зауважила Марго. – Тато й дядько Борис, схоже, нічого не почули.

Минуло трохи часу. З вікон знялися штори, з дверей – замки. Дід Макар поставив чайник і запропонував нам липового чаю. Ми, звичайно ж, не відмовились.

- Щоправда, в мене закінчився цукор, - зауважив він. – Доведеться йти до Благодійника. Коли ваші провідники прокинуться, скажете, що я скоро повернусь.

- Гаразд, - кивнула Женя.

  Коли дідусь пішов, прихопивши з собою мішок, Артем поставив на стіл порожню чашку і промовив:

- Ну що, з’їли, малята?! Не було ніяких страхіть! Це все казочки!

- Звідки ти знаєш? – насупився я. – І так зрозуміло, що, сидячи в приміщенні, ніякого чудовиська не побачиш.

- Ти не виправдовуйся, - заперечив Артем. – Про що ми сперечались? Про те, що не побачимо жодної істоти. І ми її не побачили.

- Це нечесно, Артеме! – насупилась Женя.

- Відразу зрозуміло, що все це – маячня, - продовжував юнак. – Мене дивує тільки те, що дядько Борис у це вірить.  

- Істоти справді існують! – наполягала Марго.

- Де докази? – незворушно спитав Артем. – Може, у вас є з собою фотографія? Мовчите? Отож бо й воно. А з тебе, Денисе, бажання.

Що ж, чергова халепа. Тепер я винен цьому павичу бажання. Яка ганьба!

На щастя, про мій ранковий напад більше ніхто не згадував. Я і сам хотів про це забути, але дивний біль так сколихнув мою свідомість, що я тільки про нього й думав. Я боявся, що це може повторитись…

         Незабаром прокинулись науковці. Їх здивувало те, що в таку рань ми вже були на ногах. Після сніданку дядько наказав нам збирати речі. Ми мали дістатися лісу й розбити табір неподалік Похмурого Кільця. Я, Женя і Марго весь ранок мовчки виконували їхні доручення, усім своїм незадоволеним виглядом виказуючи протест. Проте ніхто не звертав на нас уваги.

Лише одного разу Марго натякнула, що розбивати табір у лісі – погана ідея. Володимир Миколайович відповів на це докором:

- Я взяв вас із собою, бо вважав, що на вас можна покластися! Ви самі цього хотіли. Обіцяли, що не будете скаржитись. Не розчаровуйте мене. Я не змушував вас їхати сюди.

- Еге ж, - додав дядько, - ви самі ображалися, що ми не сприймаємо вас всерйоз. А тепер що не так?

  І вони мали рацію. «Якби я знав, що все так повернеться, то ні за що б сюди не пішов», - думав я, збираючи рюкзак.

  Цієї миті до мене підійшла Женя. Вона вже давно зібрала свої речі і, схоже, хотіла щось обговорити.

- Денисе, я хотіла запитати… - невпевнено мовила дівчина.

Я озирнувся і, видавивши з себе посмішку, відмовив:

- Запитуй, звичайно!

- Що в тебе з очима?

- В якому сенсі? Ти про те, що сталося вранці?

Вона кивнула.

- Ну, я й сам не знаю, що це було… Хоча, який сенс приховувати? Таке трапляється зі мною часто.

- А ти не ходив до лікаря?

- Не ходив. Просто…як би тобі пояснити? Це незвичайний біль. Я нікому про це не розповідав. Не впевнений, що ти мене зрозумієш.

- Розказуй, - мовила Женя.

- Мені від самого дитинства сняться дивні сни. І, щонайголовніше, вони повторюються. А ще…мені занадто часто згадуються речі, яких я ніколи не бачив. Я чую голоси, яких ніколи не чув. Але мене не покидає відчуття, що я звідкілясь це пам’ятаю. Саме після цих снів, після цих спогадів у мене й починають боліти очі.

- Що ж, це справді якось підозріло. Значить, сьогодні вночі тобі знову снились ці сни?