Глава 19. Таємниця медальйону

  Коли остаточно стемніло, дід Макар вимкнув світло й запалив одну єдину свічку. За його словами, щоб не привертати увагу чудовиськ. Ми з дівчатами допомогли йому закрити всі вікна шторами, а він замкнув двері на три замки.

- Усе! - сказав дідусь. – До світання ніхто не повинен виходити з хати.

Я дістав з-за коміра медальйон, сів на диван, котрий от-от мав розвалитись, і знову став його роздивлятись. Я розумів, що прикрасу і ніж щось пов’язує. І якщо зброя належала нападнику, значить він також до цього причетний. Але тут взагалі не було логіки! Залишалося тільки одне.

- Дядьку! – гукнув я.

            Він стояв біля затуленого вікна й тримав у витягнутій руці телефон. Мабуть, намагався «зловити» сигнал, щоб зателефонувати бабусі.  

- Що? – спитав він, вдесяте набираючи номер.

- Нам треба поговорити, - мовив я.

- Ну? Що вже знову?

- Дядьку, - продовжив я, - розкажіть про цей медальйон. Чому Ви так просто віддали мені його?

Це питання змусило дядька занервувати. У нього забігали очі, він зблід і дуже розгубився.

- Ви досліджували його? – продовжив я. – Дядьку, я знаю, що Ви писали про нього в своєму записнику. Він справді світиться у темряві. Звідки він у Вас?

- Я…я… - затнувся дядько. – Денисе, ти тільки зрозумій мене правильно. Справа в тому, що…ця річ потрапила до мене не надто чесним шляхом. Я дійсно досліджував його, але…це вже в минулому. Не запитуй мене про це, будь ласка.

- Ні, зачекайте, дядьку. Що з ним було не так?

- За певних обставин я покинув ці дослідження, і три роки тому медальйон зник із мого кабінету. Я ніде не міг його знайти. Ну, а потім він знайшовся в твоїй кімнаті.

- А як він до Вас потрапив? Хто був його колишнім власником?

           Моє останнє питання вплинуло на дядька найсильніше. Він рвучко скочив з дивану і суворо сказав:

- Я віддав його тобі? Віддав. От і роби з ним, що хочеш! – з цими словами він пішов до кімнати, де перебували всі інші.

            Я насупився і штовхнув ногою стілець. Цієї миті до мене підійшли дівчата.

- Що тут у вас сталося? – запитала Женя. – Денисе, ви з дядьком то миритесь, то сваритесь. Вам не набридло?

- Коли мова заходить про медальйон, він починає дивно поводитись, - крізь зуби процідив я.

- Ти все-таки вирішив з ним поговорити? – здивувалась Марго.

- Так, але ніякого результату немає. Дядько взагалі не відповідає на мої питання. А коли я спитав, хто був колишнім власником медальйону, його наче оса вжалила.

- Вибачте, - до нас зазирнув дід Макар, - я випадково почув вашу розмову. Чи можна мені поглянути на твій медальйон, синку?

            Ми з дівчатами перезирнулись.

- Звичайно, - кивнув я і зняв прикрасу з шиї.

            Дід поклав його собі на долоню й замислився. В очах у нього проскочило щось невловиме.

- Я пам’ятаю цю річ, - прошепотів він. – Я бачив її дуже давно.

- Справді? – вразився я. – Ви знаєте, кому він належав?

- Я не знаю, як звали того чоловіка. Але те, що він зробив для нас…те, диво, котре він нам подарував, я не забуду ніколи.

            Дід Макар підійшов до запиленого серванту й дістав звідти якусь маленьку глиняну фігурку. Це був півник – стара дитяча іграшка. Дід притис її до серця й продовжив:

- Це сталося в далекому 1943 році… Мені тоді було шість, і я жив разом із матір’ю та п’ятьома сестрами. Наше село перебувало в окупації, і ми постійно чекали, коли нас прийдуть рятувати. І одного разу з лісу, де зараз знаходиться Похмуре Кільце, вийшов чоловік. Він був дуже дивно вдягнутий, і на шиї в нього висів цей самий медальйон.

- У сорок третьому році? Ви впевнені? – здивувалась Женя.

- Так. Я чудово запам’ятав цю літеру «А». Через його чудернацьку одежу ми подумали, що він - німець, але чоловік назвався мандрівником. Він нібито приїхав сюди з іншої країни, хоча нашою мовою володів чудово. Мати впустила його до нас. Він весь час запитував: «Що тут відбувається? Чому у вас ходять озброєні люди»? А ми дивувалися, що він цього не знає, адже весь світ був втягнутий у війну. Помітивши, що ми боїмося німців, він запропонував допомогти. Взяв у мене ось цього півника й довго-довго на нього дивився. Пам’ятаю, я навіть спитав: «Дядьку, Ви не заснули»? Потім він віддав мені іграшку й сказав, щоб у разі небезпеки я навів її на ворога. Німці все-таки помітили його, вирішили, що він партизан, схопили й хотіли розстріляти. Нас за його переховування також вивели у двір. І коли вони навели на нього дула гвинтівок, він раптом зник…наче розтанув у повітрі. Німці розлютились, мати зомліла, а я згадав про півника, дістав його з кишені й навів на них. Пам’ятаю, їх осяяло яскравим світлом, вони раптом кинули зброю і стали просити в нас вибачення. Склалося враження, ніби каміння перетворилось на людей.

- Нічого собі! – видихнула Марго. – Це просто дивовижна історія…

- Мені ніхто ніколи не вірив, - сказав дід. – А півника я бережу, як зіницю ока. Він врятував мою родину.       Доки дід розповідав нам про своє незвичне дитинство, я сидів поряд із роззявленим ротом. Тремтячими пальцями я стискав медальйон і ніяк не міг усвідомити, що він висів на шиї в людини, котра володіла такими дивовижними здібностями. І це було сімдесят п’ять років тому… По якому ж ланцюжку медальйон потрапив до дядька?

- От мені й стало цікаво, як ця річ опинилась у тебе, - посміхнувся дідусь. – Хоча…за такий довгий час усіляке могло статись.

     Коли дід Макар пішов спати, а з сусідньої кімнати стало доноситись хропіння науковців, я сховав медальйон за комір і вирішив поговорити з дівчатами.

- Сьогодні я багато думав про це село. І мені здалося, що на першому місці має стояти порятунок людей, а не дослідження Похмурого Кільця. Ми повинні їм допомогти.

- Як? – розвела руками Марго. – Що ми можемо зробити?

- Я б теж дуже хотіла зробити для них щось хороше, - зітхнула Женя, - але ж ти сам розумієш, що ми безсилі. Навіть якби тут був зв'язок, якби ми викликали поліцію, як би вона знайшла нас? Бар’єр робить село невидимим для інших.