Глава 18. Дід Макар

           Цієї ночі мені взагалі нічого не снилося. В очах панувала темрява, а в голові – порожнеча. Я спав, наче вбитий. Непроглядним сном були зморені і мої друзі.

  Рано-вранці нас розбудив стукіт у двері та мелодичний голос господаря.

- Прокидайтеся, - говорив він. - Ніч минула. Небезпека пішла.

  Я з величезними зусиллями розплющив очі. Хоч уже настав ранок, та сонячне проміння не могло пробитися сюди крізь темні штори.

- Зараз! Хвилинку! – відповів дядько. Він важко підвівся і, повільно переставляючи ноги, рушив до дверей. Від недосипу у нього під очима залягли темні кола.

 Я виліз зі свого спального мішка, втомлено потягнувшись. Все тіло нестерпно гуло.

- Усім доброго ранку, – почувся сонний голос Марго.

- Я спав, наче в останній раз, - пробубонів Артем, перевернувшись на інший бік. – Рюкзак – не надто зручна подушка.

 Доки дядько відчиняв двері, я уважно оглянув приміщення, в якому ми ночували. Було зрозуміло, що господар веде досить аскетичний спосіб життя. Тверде ліжко і вкритий пилом стіл. Все інше – чотири сірі стіни. Єдине, що кинулось мені в очі, так це купи незрозумілих мішків на підлозі і велетенські діжки. Вчора вночі я їх навіть не помітив.

  Коли дядько відчинив двері, чоловік ввійшов до кімнати. Тепер я зміг добре роздивитися його. Частину його обличчя приховувала борода, одягнутий він був у якесь потерте пальто. 

- Сподіваюсь, я зміг вам допомогти? – спитав він, блимаючи синіми очима.

- О так! Не уявляю, що б ми без Вас робили, – вдячно кивнув Володимир Миколайович.

- Дякуємо Вам, - погодилась Женя.

- Скажіть, будь ласка, то де у вашому селі живуть люди? – поцікавився дядько Борис, доки ми складала сумки.

- У самому кінці вулиці, - відповів господар. – Їх залишилось небагато.

- Дуже Вам дякуємо, - промовив Артем. – Ця інформація нам не завадить.

-  А як Вас звати? – жваво спитала Марго.

- Моє ім’я не має значення, - загадково всміхнувся чоловік. – Я просто Людина, котра має призначення.

«Хм, звучить як рядок із вірша», - подумав я.

       Ми зібрали речі і попрямували до виходу. Господар оселі не став нас проводжати. Він просто дивився нам услід. Я буквально спиною відчував його гострий погляд.

- А чому люди ховаються вночі? – запитала Марго.

  Чоловік не відповів. Його сині очі, здавалося, потемніли.   

 - Ходімо вже! – знервовано сказала Женя і схопила сестру за руку.

           На дворі давно був ранок. Довкола панувала надзвичайно дзвінка тиша. Вулиця здавалась абсолютно порожньою. Тут, мабуть, навіть тварин ніхто не тримав. При денному світлі ми змогли роздивитися маленький будинок доброго чоловіка та розвалені хати, котрі жалюгідно перехилились у власних подвір’ях.

  Ми рушили далі. Суцільною смугою нам зустрічалися покинуті оселі та двори, де, здавалося, живуть тільки привиди. В жодній із них не було помітно ознак життя. Будівлі виглядали, наче жертви бомбардування. Десь світився провалений дах, десь вивернуті вікна, десь замість хати лежала груда білої цегли... Хижа рослинність стала володаркою цих помешкань.

Науковці з Артемом крокували попереду. Я уповільнив ходу і зрівнявся з дівчатами. Не сказавши їм і слова, я витягнув з-за коміра срібний медальйон.

- Ти що його носиш? – здивувалась Женя.

- А чому б і ні? Він же тепер мій, - кивнув я. – До того ж, він світиться у темряві. Якщо раптом розрядиться ліхтарик…

- Ти так і не поговорив про це із дядьком? – перервала мене Марго.

- Ні. Нагоди не трапляється. Хоча…і так зрозуміло, що з цією прикрасою пов’язана якась таємниця.

- Дивіться! – раптом вигукнув Артем. – У тому дворі, схоже, хтось живе!

  Наша увага перекинулась на занедбану хату, яка з усіх сторін заросла високою травою. Біля маленького колодязя ми помітили згорблену жінку, котра діставала воду.

- Добрий день! – озвався до неї дядько.

 Вона рвучко озирнулась, і я побачив у неї під очима темні кола. Вигляд жінка мала кволий і втомлений, ніби провела кілька ночей без сну.

- Чого вам? – боязко запитала вона, стискаючи в руках залізне відро.

- А Ви часом не знаєте, у кого зупинився Григорій Павлович Адамчук, вчений із міста? – поцікавився Володимир Миколайович.

  Селянка замислено відповіла:

- Так, так, пам’ятаю. У сусіда мого.

Її очі яскраво блиснули, і вона зайшлася криком:

- Ви теж нас знайшли! Допоможіть! Любі мої, врятуйте нас від них! Допоможіть нам звідси вибратись! Як вам вдалося сюди зайти?!

Проігнорувавши її емоційний порив, Артем відповів:

- Дякуємо. Ви нам дуже допомогли…

- Тут усі якісь неврівноважені, - прошепотіла Марго.

- Ох, невже нам нарешті допоможуть? – продовжувала голосити селянка. – Як же довго ми на вас чекали! – схопивши відро, вона побігла до будинку.

   Я здивовано дивився їй вслід і відчув всередині якусь неприємну прохолоду. Нас оточувало кілька будинків, і я бачив у вікнах змарнілі обличчя людей. Вони дивились на нас із роззявленими ротами, наче ми прилетіли до них з іншої планети.

             Ми підійшли до сусідської хати і постукали в двері. Хоч атмосфера села мене трохи напружувала, я був впевнений, що зараз ми зустрінемось із Адамчуком і він все нам пояснить. Артем постукав один раз, другий, третій, але ніхто не відчиняв. З вікон досі виглядали обличчя. Після четвертого разу, коли Артем вгатив по дверях кулаком, всередині почувся якийсь рух.

- Хто там? – спитав із хати тихий голос.

- Еее…ми приятелі Григорія Адамчука, - відповів Володимир Миколайович.

Нам відчинив старенький зляканий дідусь і обвів нас уважними очима. На ньому була зношена й потерта одежа.

- Нам потрібен Григорій Адамчук. Він зупинився у Вас? – з надмірним офіціозом запитав дядько.

- Так, так. Він попереджав, що ви приїдете, - на обличчі старого з’явилося полегшення. – Заходьте.