Глава 17. Дивне село

  Після обіду ми прибули до Ярового. Спека була надзвичайна! Повітря здавалося таким гарячим, ніби ми потрапили до пекла. Ще трохи, і асфальт на дорозі мав поплисти в різні боки.

 Ми трусилися в задушливому автобусі не менше чотирьох годин, тому дядько запропонував зупинитися в маленькому придорожньому кафе. Останній раз ми їли вранці, тому голод здавався нестерпним. У рюкзаку Володимира Миколайовича, звісно, малися їстівні запаси у вигляді консервів, макаронів і сухарів, але вони вважались недоторканими.

- Тепер я розумію, що значить щастя, - протягнув Артем, штрикаючи виделкою смажену картоплю.

- Так, після автобуса тут справжній рай, - погодилась Марго.

   Ми пообідали, відпочили, охолодились під чарівним вітерцем вентилятора. Нам було так добре, що ми забули геть про все на світі. Але дядько швидко нагадав, навіщо ми сюди прийшли.

- Все! Піднімайтесь! Попереду довга дорога.

- Ну, дядьку, ще п’ять хвилин. Будь ласка! – зітхнув я, не в змозі відірватися від вентилятора.

- Я сказав вставайте! – дядько був невблаганний.

  Доки науковці розплачувались за обід, до столу підійшла офіціантка і стала збирати брудний посуд. Я вирішив запитати, чи була вона колись у Кільцевому. «Це село давно зникло з лиця Землі, - зауважила жінка. - Зараз там безжиттєвий пустир». Почувши це, ми з дівчатами здивовано перезирнулись. Та потім вирішили, що вона, мабуть, пожартувала.

  Йти під нещадним прицілом сонця було нестерпно. Я втомився і спітнів, у горлі постійно пересихало. Йти далі мене змушувала надія, що за кілька метрів почнеться тінь. Та, попри мої сподівання, перед нами загрозливо простягся, здавалося, безкраїй степ. Жодного дерева, жодного куща… лише суха стерня, польові квіти і терни.

  Дядько навіть не думав зупинятися. Вони з Володимиром Миколайовичем натягли на голови капелюхи і, закотивши рукава, вперто прямували вперед. Мабуть, не відчували ні спраги ні втоми, як ті мандрівники із фільму.

  Я знесилено плівся позаду, ледве переставляючи ноги і тягнучи за собою важкі рюкзаки. Піт лився з мене рікою, дихати було нічим…

   Марго, хапаючи ротом повітря, запитала:

- Чому ми не поїхали до села якимось транспортом?

- Люба, ти не до кінця уявляєш, куди ми прямуємо, - відповів їй батько. – Кільцеве – настільки забите й нікому не відоме місце, що туди навіть транспорт не ходить. Воно ніяк не сполучене з навколишнім світом, розумієш?

- А як же таксі?

- Стало б воно везти нас через степ, де навіть дорога не прокладена, - пхикнув  дядько. – Сам Адамчук до недавнього часу не знав про його існування.

- Так, йому здавалось, що воно виринуло нізвідки, - додав Володимир Миколайович. – Скоріше б уже на нього подивитись.

Коли сонце почало сідати, ми трохи повеселішали. Повітря стало холонути, подув свіжий вітерець, а земля здавалася вже більш вологою. Нам то тут, то там зустрічалися густі кущі та дерева, тіні яких так не вистачало вдень.

  - Відчуваєте, як змінюється клімат? – запитав дядько, озираючись на нас. – Це знак, що ми майже на місці.

- Було б непогано, - зітхнула Марго, - бо я вже ніг не відчуваю…

  Зовсім скоро на землю спустились сутінки. Про сонце, яке смажило нас протягом дня, як рибу на сковорідці, нагадувало лише пурпурове проміння. Одна за одної спалахували у високості зірки. Рослинність ставала все густішою, а темрява – щільнішою. Марго постійно спотикалася, я кілька разів наступив комусь на ногу, а науковці взагалі збились із правильного маршруту.

  Довелося вийняти з рюкзаків ліхтарі. «В цих місцях дуже легко заблукати»! – застережливо говорив дядько.

- О ні, - простогнала Марго, ввімкнувши світло, - мої штани всі у реп’яхах!

- Нічого, переживеш, - фиркнула Женя. – Ти ж не на фешн-вік прямуєш.

- І звідки ти ще такі слова знаєш? – крізь зуби зауважила дівчина.

- Агов, дівчата, охолоньте, - всміхнувся Артем, навівши на них ліхтар. – Досваритесь, коли ми прийдемо на місце.

  Незабаром ми побачили стежку, котра густо поросла бур’янами й вела кудись у темряву. На світло ліхтарів зліталися кажани та нічні метелики. Марго ховалась від них за нашими спинами, а науковці проганяли їх, розмахуючи руками.

- Тут так тихо, - напружено мовила Женя.

- Страшно? – з насмішкою спитав Артем. – Якщо щось станеться, я вас врятую.

- А хіба може щось статися? – зойкнула Марго.

           Я роздратовано підкотив очі.

Раптом у кінці стежки проступили обриси якоїсь моторошної будівлі. У темряві вона нагадувала велетенського безформного чудовиська, і я мимоволі здригнувся. Але, навівши на неї ліхтар, я зрозумів, що це просто розвалена хата. На похилених білих стінах ще зберігся глиняний малюнок, а порожні вікна нагадували байдужі зіниці мерця. Біля порогу, у заростях бур’янів цвіли мальви – єдиний доказ того, що тут колись жили люди.

- Вітаю вас! – вигукнув дядько. – Ми у місці призначення!

- Справді? – здивувалась Марго. – Це і є Кільцеве?

- Саме так, - кивнув Володимир Миколайович, задоволено потираючи долоні.  

           «Ну нарешті»! – подумав я. Коли ми проходили повз хату, мені здалося, наче моя рука торкнулась до чогось липкого. Я зупинився, озирнувся, але поряд тільки кущі шуміли.

  Ми йшли далі, зустрічаючи все більше старих будівель. Вони, обгороджені хиткими тинами, височіли по обидва боки від нас. Там панувала дика рослинність, за якою навіть хат видно не було. Мені стало моторошно, я світив ліхтариком собі під ноги, а сам поглядав, чи ніхто з нас не відстав.

- Тут взагалі хтось живе? – запитала Женя. – Ми пройшли вже половину вулиці, а «живих» помешкань я досі не бачила.

- Тут дуже мало мешканців. Ми ще не натрапили на їх оселі, - пояснив дядько.

- Давайте вже скоріше знайдемо якусь хату і ляжемо спати, - застогнала Марго. – Я скоро впаду просто на землю, і ніхто не зможе мене підняти.