Глава 16. Новий товариш

Наступні чотири дні виявились напруженими і пройшли у суцільних клопотах. Ми з дядьком ретельно готувалися до експедиції. Хоча… готувався більше він, а я лише допомагав. Роздуми про майбутню подорож поглинули мене з головою, я не думав ні про що, крім чітко наміченого плану підготовки. Дід з бабусею похмуро за нами спостерігали.

Ні я ні дядько більше не згадували про знайдений мною медальйон, хоча мене відверто дивувала його тодішня реакція. Я щовечора діставав ту прикрасу й уважно її роздивлявся. Потім клав поряд із ножем і по кілька разів перевіряв ідентичність гравіювань. Це було єдине, про що я думав, окрім експедиції. І я відчував гостру потребу з кимось це обговорити.

  Кожен учасник експедиції отримав індивідуальне завдання. Дядько повинен був підготувати всю необхідну літературу й обладнання для досліджень, Володимир Миколайович відповідав за аптечку та їстівні запаси. Артем пообіцяв добути намети та інший туристичний інвентар, необхідний для мандрівки. А от я, Женя і Марго отримали дуже важливі завдання: зібрати всі свої речі і спокійно чекати середи. Чесно кажучи, мене це аж трохи образило.

  Проте ми не розчарувались і вигадали собі заняття. Щоранку і щовечора ми з дівчатами бігли крос, аби фізично підготуватись до довгого походу. Це допомагало нам загартовуватись і відчувати себе «потрібними»…принаймні один одному.

- Як тітка Люся відреагувала на звістку про подорож? – поцікавився я під час чергової пробіжки.

- Нормально, - відмахнулась Женя, аби не збити розмовою дихання.

- Вона не бачить у цій ідеї нічого поганого, - відповіла Марго, сповільнивши біг. – Мама все одно не вірить у всі ці аномальні явища.

- Мої теж не вірять, - сказав я, - але відпускати не хотіли.

     Вже наступного дня Женя попрощалась зі своїм лісовим собакою і наказала подрузі час від часу навідувати його. За її словами, аби він не сумував. Мене досі вражала ця історія. Женя обожнювала собак і ставилась до них, як до друзів, вважала, що кожна тварина все розуміє, має почуття…Просто не може про них сказати.

- Сподіваюсь, твою подругу він за ногу не вкусить, - засміявся я, коли дівчина повернулася з лісу.

- Сірко добрий і товариський пес, якщо його не ображати, - відповіла вона. – Коли ми повернемось, я тебе з ним познайомлю.

  Керівником експедиції одноголосно обрали дядька. Принаймні до того моменту, коли ми приєднаємось до Адамчука.

  Дослідження включали в себе топографічну зйомку, фіксацію можливих аномалій, тривалі спостереження, загальний аналіз, а далі вже «ювелірну» роботу з добутими матеріалами. Хоч я й не до кінця розумів, що означають всі ці терміни, мені було цікаво. Дядько призначив мене своїм асистентом. Я мав допомагати йому вести бухгалтерію, а також виконувати різні дрібні доручення. За такий короткий час я навіть встиг подивитися кілька документальних фільмів про аномальні зони.

Одного вечора, коли ми з дівчатами вийшли на пробіжку, я прихопив із собою медальйон.

- Слухайте, - мовив я, зупинившись після другого кола, - я хотів вам дещо розказати.

- Що сталося? – стривожилась Женя. – Ти знову бачив примару?

- Ні, примари більше немає. Це не стосується ні її ні нападника, - заперечив я і показав їм прикрасу.

            Оскільки медальйон був срібний і гарний, дівчата вражено роззявили роти. Не гаючи часу, я розповів їм про загадковий запис у записнику, про те, як прикраса нізвідки взялась на моїх антресолях і про дивну реакцію дядька.

- Зачекай, щось я не второпаю. Значить, цей медальйон належав дядьку Борису? – перепитала Марго.

- Швидше за все. Мені здається, він досліджував його, - припустив я. – Але як ця прикраса потрапила до моєї кімнати? І чому дядько отак просто взяв і подарував мені таку дорогу річ?

- Так, дуже дивно, - замислилась Женя. – Може, спробуєш розпитати дядька?

- А що ж мені залишається? До того ж, судячи з гравіювання, наш ніж і цей медальйон виготовила одна й та сама людина. Ви відчуваєте, що тут є якийсь зв'язок?

- Стоп, стоп, стоп! – зупинила нас Марго. – У мене зараз голова вибухне. Все занадто складно. Денисе, просто запитай про це дядька. Наші припущення зараз – просто порожні звуки.

            Але такої нагоди в мене не траплялось. Дядько був дуже зайнятий і уникав будь-яких розмов. Я вирішив зачекати. Ця справа нікуди не втече. Сховавши ніж і медальйон у шухляду, я вирішив тимчасово про них забути.

  У вівторок весь наш багаж уже стояв напоготові. Дядько виніс у коридор величезні торби з камуфляжної тканини. Там, за його словами, містилося все необхідне. Коли я спробував підняти одну з них, у мене ледь руки не відпали. Здавалося, туди наклали цегли.

   Доки я розглядав велику топографічну карту, на якій дядько позначив наш маршрут, до будинку підійшов гість. У дворі загавкав Рябко, гучно гупнули вхідні двері, а потім хтось поставив на підлогу важкі сумки.

Із кабінету кулею вилетів дядько і, на ходу одягаючи окуляри, кинувся до коридору. Він пронісся повз мене, як вихор, і квапливо шепотів: «Приїхав! Нарешті приїхав»!

Я все ще сидів у вітальні. До мене донісся його радісний голос:

- Привіт, синку! Ох, я так давно тебе не бачив. Як доїхав?

- Нормально, дядьку Борисе, дякую, - почувся низький юначий голос.

  Безперечно це був Артем. Дядько чекав його від самого ранку, постійно виглядав у вікно і схвильовано ходив з кутка у куток. Доки вони стояли в коридорі та обмінювались привітаннями, я згорнув карту, підвівся з дивану і вийшов у коридор, аби познайомитись із дядьковим хресником. Тільки-но я з’явився в полі дядькового зору, він схопив мене за плече, підтягнув до себе і сказав:

- Знайомся, Артеме, це мій племінник Денис.

- Привіт, Денисе, радий знайомству, - мовив Артем, жуючи гумку.

 Він був високим і засмаглим, у велетенських сонячних окулярах, в дірявих джинсах та з величезними дорожніми торбами. Розкудлане на вітрі волосся відливало бронзою. Хоч ми й були однакового зросту, мене не покидало відчуття, що Артем дивиться на мене зверху.