Глава 15. Несподівана знахідка

Щойно ми прийшли додому, дядько схопив телефон і почав обдзвонювати всіх своїх колег. Я чув, як він, захлинаючись слиною, розповідав суть справи у найяскравіших фарбах, переконуючи їх приєднатися. Але всі масово відмовлялись. «Почалося літо, - говорили одні, - маємо ми право на відпочинок чи ні? Ніхто не хоче втрачати гарячу путівку»! Інші відповідали: «Ми зі своїми дітьми щойно приїхали до санаторію. Пора трохи відволіктися»!

  Без зайвих роздумів пропозицію дядька прийняв тільки Артем Марченко, його хресник. Я ніколи не бачив цього хлопця. Знав тільки, що йому виповнилось вісімнадцять, а сам він був студентом і вчився на географа.

  Дядько розгубився. Він не очікував, що всі його колеги виявляться такими м’якотілими та лінивими. Звичайно ж, чоловік ніяк не міг їх зрозуміти. Все життя він ставив захоплення на перше місце і не усвідомлював, як це: відставляти роботу на другий план, присвячуючи вільний час родині.

- Зрадники, - невдоволено пробубонів дядько, коли останній член Спілки відповів відмовою.

  Я стояв у кутку й намагався розібратися з хаосом, котрий панував у моїй голові. Мене мучили вагання.

- Це просто не чувано! – сказав дядько, насупивши брови. – Ти коли-небудь бачив таке неподобство?

- Не бачив, - зітхнув я, знервовано стукаючи пальцями по стіні.

- Вперше за стільки часу нами зацікавився такий видатний вчений! У нас є реальний шанс, а вони… Як вони можуть? Це ж сам Адамчук!

- Так, халепа, - погодився я. – Що думаєте робити?

-  Потрібно ще раз сходити до Войцеховських. Ми з Володимиром маємо вирішити, кого взяти до експедиції. У нас мало часу.

  Я розривався між частинами свого «я». Говорити чи ні? Змовчати чи наважитись? Переминаючись з ноги на ногу, я встиг продумати наперед усі можливі дядькові відповіді.

- Дядьку, можна я піду з вами? – це питання вирвалося з моїх уст так несподівано, що я й сам йому здивувався.

- Куди? До Войцеховських? – перепитав він.

- Ні, до аномальної зони. Можна я стану учасником вашої експедиції?

  Дядька, здається, вразили мої слова. Він поглянув на мене поверх окулярів і замислився.

- Навіть не знаю… - врешті-решт мовив він. – Денисе, ти звичайно хороший хлопець, але… як можна брати до експедиції дітей?

- Я не дитина! – обурився я. – Невже після всього, що я подолав, Ви сумніваєтесь у моїх силах?

- Ні, я зовсім не це мав на увазі. Просто я думаю, чи потрібне воно тобі насправді. Ти ще неготовий.

- Справді? – хмикнув я. – А що поганого станеться, якщо я піду з вами? Я нікому не заважатиму, і завдяки мені у вас з’являться додаткові руки. Я носитиму вантажі, допомагатиму, робитиму все, що скажете.

  Я перейшов на вмовляння. Не можна було втрачати такої рідкісної можливості.

- Не намагайся тиснути на мою жалість. У питаннях роботи я керуюсь виключно здоровим глуздом, - він відвів розгублений погляд убік.

- Дядьку! – я склав руки у благальному жесті. – Я нічого не зіпсую, не потраплю ні в які неприємності. Обіцяю! Я робитиму все, що мені скажуть, ніколи не буду скаржитись! Будь ласка, я хочу з Вами!

- Це потрібно буде якось пояснювати твоїм батькам. І дід із бабусею будуть не в захваті від цієї ідеї, - дядько намагався знайти вагомий аргумент, щоб делікатно мені відмовити.

- Батьків я візьму на себе. Вони навіть не здогадаються, що ми йтимемо до аномальної зони. Чесне слово, дядьку!

- Ти справді так хочеш іти зі мною? – спитав дядько з ноткою поблажливості.

  Я енергійно захитав головою. Дядько схрестив руки й зітхнув.

- Ти непогано вмієш переконувати. Я б ні за що не брав тебе до експедиції, якби ти не здавався мені корисним…

- Це означає, що Ви згодні? – вразився я.

- Це ще нічого не означає. Я маю порадитись із Володимиром. Підеш зі мною?

- Звісно!

  Ми знову прийшли до Войцеховських. Аби зайвий раз не дратувати дружину своїми секретними справами, Володимир Миколайович вийшов за ворота.

- Як це ніхто не погодився? – вразився він, почувши про відмову всіх членів Спілки. – Вони там що показилися? Кого нам тепер брати?

- Ну, є й інші варіанти, - загадково промовив дядько. – Першого ліпшого, звичайно, ніхто не братиме, а от когось із близьких…

      Він озвучив Володимиру Миколайовичу пропозицію взяти мене, оскільки я буду не проти і зможу стати їм у пригоді. Помітивши в очах лікаря сумніви, я не зміг промовчати й емоційно сказав:

- Я знаю, що я не доріс до вашого рівня, але ж потрібно колись починати. Я робитиму все, що скажете. Мене дуже захоплює ваша діяльність!

Можливо, я трохи перебільшував, але мені потрібен був результат.  

 - Борисе, а він хоч знає, в яких умовах ми будемо працювати? – іронічно поцікавився Володимир Миколайович. – Нам доведеться долати пішки кілометри!

- Нічого страшного, він хлопчина витривалий, - і дядько ляснув мене по плечу.

- Гаразд, якщо ти, Борисе, будеш за нього відповідати, то нехай іде, - махнув рукою Володимир Миколайович. – Принаймні не заважатиме.

  У мене аж гора з плечей упала! Я радісно всміхнувся і подякував науковцям за довіру.

- Залишилося ще два місця, - зітхнув дядько. – Кого ми можемо взяти?

- Уявлення не маю, - розвів руками Володимир Миколайович. - Здається, всі можливі варіанти вже закінчились!

Я теж замислився. Але в голову нічого не приходило.

- Тату! – почувся дзвінкий голос з-за воріт.

До нас вийшли дівчата. В руках вони тримали великі миски полуниці, котру щойно збирали. Їх одяг був забризканий ягідним соком.

- Мама попросила полагодити колесо на велосипеді, - сказала Женя. Помітивши нас, вона недовірливо примружила очі.

- Так, вона вже втомилась ходити по селу пішки, - засміялась Марго. – А що ви тут робите, до речі?

- Обговорюємо робочі питання, - недбало відповів Володимир Миколайович. – Добре, передайте мамі, що ввечері я все зроблю.