Глава 14. Нова мета

Темний коридор…стукіт підборів…два зелені вогники…вибух!

   Переді мною з’явилась та сама білява дівчина. Наче в уповільненій зйомці вона летіла до чорної прірви. Я падав слідом за нею. Вона зникала у темряві, як квіткова пелюстка в дьогті. Реальним залишився тільки її шепіт:

- Допоможи… допоможи…

- Як? Що я можу зробити?

- Знайди мене…

  Раптом її голос розчинився в страшенному гуркоті, і я сполохано підскочив у ліжку. За вікном шумів дощ. Грім гримів так, наче тріскалося небо.

- Чудовий початок дня, - зітхнув я і закрив обличчя подушкою.

  Заснути знову мені так і не вдалося, оскільки грім розривав хмари щохвилини. Злива торохтіла по хаті, ніби хтось сипле на дах каштани; блискавки осявали електричним світлом вікна, і вони кидали на підлогу химерні тіні. В таких умовах заснути було важко, тому я потупився у стелю й почав чекати, коли задзвенить будильник.

Хоч як я намагався розслабитись, мій мозок знаходився в напруженні. Думки спалахували самі собою, і мені майже не вдавалося їх контролювати. «Все добре. Все буде добре. Ми звернемось до поліції. Його спіймають», - переконував я себе. Але метод самонавіювання, на жаль, не працював.

   Незабаром у двері постукали. До кімнати зазирнула бабуся, а разом з нею – чарівний аромат котлет, що смажились на сковорідці.

- Доброго ранку. Ти ще в ліжку? Хто обіцяв покропити жуків?

- Ну, бабусю, надворі ж негода, – простогнав я.

- Тут ось Катерина дзвонить, просить тебе до телефону, - бабуся дала мені слухавку й жваво додала: – Можеш розслабитись. Така злива була, що жуків, мабуть, позмивало.

- Алло, - обізвався я до телефону.

- Привіт, синку, - почувся дзвінкий голос мами. – Як ти там?

- Все добре.

- Бабусі й дідусю допомагаєш?

- Звичайно.

- Дядьку не набридаєш? До речі, що він там робить? З ранку до вечора спостерігає, чи не з’явилась на небі літаюча тарілка? – в її голосі звучав уїдливий сарказм.

- Нащо ти так? – зітхнув я. Оскільки ми з дядьком помирились, я переметнувся на його бік.

- Хіба я запитала про щось дивне?

- А ви там як?

- А в нас усе по-старому. Грошей більше не стає. Слухай, у тебе точно все добре? Ніяких проблем немає? Ти часом не захворів?

- Мамо, все чудово. Чесно.  

- Я ж не просто так питаю. Останнім часом у мене на серці якось неспокійно. Сни погані сняться, незрозуміла тривога спокою не дає…

- Не переймайся, - відповів я. – Зі мною все гаразд. Ти маєш мені довіряти.

- Так, так, ти маєш рацію. Я даремно хвилююся. Ну добре, бувай.

- Я люблю тебе, мамо, - прошепотів я і поклав слухавку.

  Вона навіть не підозрювала, у що я вплутався насправді. Мене почало мучити сумління. Особливо після фрази: «Ти маєш мені довіряти». Про яку довіру може йти мова, якщо я весь час їй брешу?

  Гроза тим часом минула. Все довкола стало мокрим і слизьким, картоплю на городі замулило. Та я навіть радів, що погода на моєму боці: не дуже хотілось кропити жуків. Проте бабуся знайшла для мене іншу роботу. Віддала кошик із випраною білизною та відправила розвішувати її на мотузки.

Дядько стояв на порозі й не зводив із мене очей. Я теж іноді поглядав на нього. Ми обоє думали про майбутній похід до відділку. Ранок пройшов для мене у повній незграбності. Я намагався придумати, що скажу дільничному, і мені згадався увесь набір неприємностей, котрі спіткали мене. Саме тому я розбив тарілку, наступив коту на хвіст і зіштовхнувся у дверях з дідом.

- Що з тобою сьогодні? – говорив він.

- Не лови гав! – додавала бабуся.

         Дядько, у свою чергу, демонстрував феноменальний спокій.

         Здійснитись нашим планам, на щастя, не судилось. Цієї ночі все вирішилось найнесподіванішим чином. І дізнався я про це, коли повісив на мотузку останнє випране простирадло.

          До нашого паркану повільно наблизився сусід. Спочатку він чистив свиняче корито у себе в дворі, але жага поторохтіти язиком все-таки потягнула його до бабусі. Крислатий капелюх у нього на голові був таким великим, що закривав половину обличчя.

- Лідіє Савеліївно, а ти чула, що сталося сьогодні вночі? – загадково поцікавився він, обпершись ліктем на штахетину.

- Невже надумали корову продати? – хмикнула бабуся.

- Та ні! Чи став би я бігти до тебе через таку дрібницю?! У Зоринівці ще ніколи такого не було! Як каже зараз молодь, це сенсація!

- Та що сталося? Кажи вже!

- Це мені Василівна вранці розповіла. Я їй спочатку навіть не повірив. Значить, чує вона вночі, як реве її молода теличка в хліву. Та так реве, що аж земля труситься. Пес під вікнами гавкає, з ланцюга рветься. Взяла вона ліхтар і поплелась перевіряти, що ж там сталося. А сьогодні ж гроза була, дощ лив, як із відра. Заходить до хліва і бачить, що двері відчинені навстіж, а стіни та солома кров’ю забризкані. Корови ж ніде немає. Ну, перелякалась Василівна, подумала, що «чупакабра» вдерлась, та й побігла шукати телицю надвір. Дивиться, лежить її Майка серед півоній у калюжі крові, і немає у неї однієї ноги. Тварина, мабуть, якась напала. А тут із темряви виринув незнайомий чоловік. Каже, страшний такий, очі люттю горять. І як побачив він Василівну, і як почав бігти на неї..! А вона від жаху впустила ліхтар, спіткнулась у темряві, впала серед двору..! Добре, що її Петро встиг прийти та гепнути того злодія лопатою по макітрі! Викликали вони дільничного, і той забрав злодія до відділку.

- Жах… - із вдаваною тривожністю промовила бабуся. – А Василівна нічого напередодні не святкувала?

- Не віриш? Скоро все село дізнається! Подивлюсь я тоді на тебе, - скривився сусід.

  Поки він розповідав цю історію бабусі, я стояв поряд із роззявленим ротом. Так і застиг із тим нещасним простирадлом, наче статуя. Виходить, мова йшла про мого нападника? Він вдерся до чужих людей, вбив худобу, щоб не голодувати? Чи, може, загибель корови – це робота його «улюбленця»? Уявивши описану сусідом картину, я відчув неприємний холод всередині. Ніч…гроза…вбита корова без ноги…