Глава 13. Примирення

Я затулив очі руками й увіткнувся обличчям у землю. Мені здавалося, наче все це просто страшний сон. Зовсім скоро я прокинусь. Страх, котрий розривав серце навпіл, здався мені до болю знайомим, ніби я жив з ним усе життя, і лише тепер він по-справжньому проявився.

Желеподібна перепона також стала тремтіти, тріщини розповзалися на ній, як блискавки, і незабаром вона розсипалась на тисячі невидимих уламків.

  Нападник скочив на ноги і, занісши над головою ножа, кинувся на примарну жінку. Істота агресивно загарчала і, облишивши Женю, стала наздоганяти господаря. Дівчина нерухомо звалилась на землю й затулила обличчя долонями.

 Мені здалося, що чоловік «знайомий» із привидом і налаштований проти неї агресивно. Я згадав поїздку потягом, коли мара летіла слідом за вагоном. Тоді злочинець, прикидаючись простим пасажиром, визирав у вікно.

- Досить мені заважати! – репетував він, бризкаючи слиною. – Ти вже вкотре зриваєш моє завдання. Хто тебе послав?!

  Тільки-но чоловік замахнувся на неї, примара полетіла на таран. Вона якимось незрозумілим чином пройшла крізь нього, і це видовище мене вразило! Коли жінка вилетіла через його тіло на інший бік, одяг на ньому спалахнув. Чоловік нестримно загорлав і став качатися по землі, намагаючись погасити вогонь. Ніж вилетів у нього з рук і, блиснувши золотом, зник у траві.

- Фізар!

  Істота зашипіла і протягнула до примари щупальця. Від дотику до прозорої плоті її кінцівки зашкварчали, наче м'ясо на сковорідці, і вкрились пухирями.

  Нападник ледве погасив палаючий одяг і спробував знов атакувати примару. Вона примружила очі й почала випромінювати таке сильне сяйво, що я ледь не осліп. Злочинець затулив обличчя руками, гнівно чортихаючись, схопив Фізара за обпечене щупальце, і вони розтанули в повітрі. Залишилось тільки коло обгорілої трави.

  Я тремтів від жаху, моє тіло били дрижаки. Мені знадобилося кілька хвилин, аби оговтатись і підвестися на ноги. Щойно злочинці зникли, на галявині запанувала неймовірна тиша, плин часу раптом уповільнився. Не відриваючи очей від примари, я піймав себе на думці, що більше її не боюся. Страх змінився теплим почуттям вдячності.

  Марго отямилась. Вона все ще лежала горілиць, намагаючись себе опанувати. Я підбіг до неї та допоміг піднятись. Женя кинулась обіймати сестру. Все це відбувалося у цілковитому мовчанні. Всі можливі слова застрягли в легенях, наче каміння.

  Примара повільно підлетіла і схилила голову, розглядаючи нас. Дівчата злякано відсахнулись, а я знервовано всміхнувся. Тепер я міг добре її роздивитись. Вона мала риси звичайної жінки. Просто її тіло було прозорим, і крізь нього можна було бачити. Прозора сукня до п’ят, прозора шкіра, губи, волосся…

- Дякую, - тихо мовив я, поглянувши у її глибокі прозорі очі.

  Жінка всміхнулась і витягнула прозору руку. Цієї ж миті у траві щось заблищало. Ми побачили, як звідти піднявся ніж і, керований якоюсь силою, повільно до нас підлетів. Я схопив його і притис до серця. Примара вклонилась мені, а потім злетіла вгору й розсіялась у білому тумані.

  Дівчата знов обійнялися. Марго беззвучно плакала, Женя гладила її по плечу. Мені здавалося, наче хтось вимкнув звук у цьому світі. Складалося враження, ніби весь цей час наше життя стояло на паузі, а тепер ми знову повернулися в реальність.

Я озирнувся й з жахом усвідомив масштаб нашого бою. На що перетворилась дядькова база? Перевернуті, розтрощені стелажі з розірваним брезентом, розбитий науковий інвентар, розкидані ящики, а відеокамера, котра б могла зафіксувати нашу боротьбу, була вимкнута.

  Дівчата повільно підвелись на ноги. Вони стояли позаду мене, подумки оцінюючи збитки. Всі ми нагадували жертв корабельної катастрофи.

- Що це означає? – запитала Марго, опираючись на плече Жені. – Це…це що був привид?

- Я не знаю, хто це, - замислено відповів я, – але вона нас захищала. І тепер я розумію, чому ця жінка мене переслідувала. Вона оберігала мене від нього.

- Тобто нападник і привид пов’язані між собою? Їх щось об’єднує? – здивувалась Женя.

- Я не знаю. Я взагалі нічого не знаю!

Ножа я сховав у рюкзак. А потім і лом забрав, аби непомітно повернути у хлів. Марго, як виявилось, під час сутички підвернула ногу, тому їй було важко йти далі. Вона повільно шкутильгала, тримаючись за плече Жені. Я взяв її під руку.  

- Коли я налякана, то мене переповнюють емоції, а щоб від них звільнитись, я маю постійно говорити, - пояснювала Марго, нервово посміхаючись. – Мені так простіше пережити стрес. Розумієте?

- Звичайно, - кивнув я. – Розмови відволікають від страху.

- Ми маємо всі необхідні докази, - сказала Женя. – Ніж, фотографії, розтрощена база… Дядько Борис просто змушений нам повірити.

- І все-таки, Денисе, - промовила Марго, стрибаючи на одній нозі, - давай розберемося. Злочинець явно не псих…

- Марго, облиш, не сьогодні, - перервала її Женя. – Нас усіх ледь не вбили.

- Саме тому я й хочу зрозуміти, що за божевілля коїлось на тій галявині. Нападник володіє паранормальними здібностями. Ви бачили, які фокуси він витворяв? Він не звичайна людина!

- Це ми зрозуміли й так, - кивнула Женя.

- І він чомусь полює на Дениса, - продовжувала дівчина. – А примара намагається його захистити.

- Я дещо згадав, - замислено мовив я. – Одного разу ввечері я почув скрегіт за вікном. А потім…на склі були сліди слизу. Такого самого, який залишає істота. А коли спалахнуло біле світло, усе зникло.

- Думаєш, то була вона?

- Так, це вона прогнала його звідти. І чудовисько тоді було з ним. Ось чому в нас перегоріли лампочки! Воно вплинула на них так само, як на дядькові камери. А коли я ледь не потонув, це примара витягла мене з річки! Так, тепер я зрозумів!

- Тебе навіть топили? – жахнулась Женя.

- Я бачив її тільки тоді, коли він був поруч.

- Який жах, - зітхнула Марго. – Чим же ти йому завадив? Чому тобою зацікавились потойбічні сили?