Глава 12. База дядька Бориса

- У дядька Бориса є дослідницька база? – перепитала Марго. - Нічого собі!

- Звідки ти знаєш? – здивувалась Женя.

- Випадково почув. А втім…це неважливо, - махнув рукою я. – Тепер зрозуміло, чому дядько ходив до лісу.

- Значить, коли він буде перевіряти камери, то побачить нас? – запитала Марго.

- Авжеж побачить! – усміхнувся я. Вихопивши у неї ножа, я підійшов до камери, протягнув руку до об’єктива й вигукнув: - Ось, дядьку, дивіться! Бачите? Ваш племінник не брехун! Даремно Ви його звинувачували!

- А де ця база? – поцікавилась Марго. – Там, мабуть, є на що подивитися. Як думаєш?

- Звісно, є! – кивнув я. – Думаю, треба йти по цій стежці. Пропоную поглянути, чим він там займається.

- Чудова ідея! – ляснула в долоні Марго. – А дядько Борис не буде тебе сварити?

- Мені байдуже, - махнув рукою я і звернув на іншу стежку. Я хотів потрапити на ту базу просто для того, щоб збити дядька з пантелику, щоб показати, що я знаю про всі його секрети! Марго рушила за мною, але, на відміну від мене, керувалась суто наївною цікавістю.  

- Зачекайте! Куди ви? – озвалась Женя.

- Хіба тобі не цікаво поглянути на справжню дослідницьку базу? – здивувалась Марго.

- Ми не повинні звертати з дороги, - заявила Женя. – Не забувайте, що тут досі небезпечно. Нас можуть знайти. Не можна бути такими легковажними.

- Заспокойся, - Марго махнула рукою, – ми вже далеко від тієї галявини.

- І що з того? Невже ти не розумієш, як усе серйозно? Це не кіно! А ти, Денисе?

  - Всього на пару хвилин, - винувато сказав я.

  Женя роздратовано зітхнула й рушила слідком за нами.

  Ми пройшли кілька метрів, звернули за чагарники й натрапили на маленьку зарослу галявину. Так…я уявляв дослідницьку базу трохи по-іншому, і ці фантазії були далекими від реалій. З-за високої трави виглядали великі двоповерхові стелажі, вкриті суцільним брезентом. Ця конструкція здавалась такою хиткою, що я подумав, чи не власними руками дядько її змайстрував?

- Бачите? – квапливо сказала Женя. – Тут немає нічого цікавого.

- Оце так база, - присвиснула Марго. – Цікаво, а що там у стелажах?

- Денисе, - озвалась Женя, - це не найкраща ідея! Ходімо додому. Не думаю, що дядьку Борису це сподобається. Он іще одна камера висить.

- Ну то й що? – хмикнув я. – Дядька мій стан зовсім не хвилює. Чому тоді я маю на нього зважати?

- Цікаво, навіщо тут ці камери? – замислилась Марго.

- Ну, дядько казав, що…якась пані Зоя бачила тут вогняні кулі, і він вирішив їх зафіксувати, - відповів я.

- Пані Зоя? – пхикнула Марго. – Тоді все зрозуміло.

- Хто це? – поцікавився я.

- Місцева ворожка, - мовила Женя. – Несповна розуму. Постійно їй щось ввижається.

          Більше про пані Зою ніхто не згадував – у центрі нашої уваги опинились кострубаті стелажі. Вірніше, цікавили вони тільки мене та Марго. Женя залишалась осторонь і схвильовано топталась на місці.

          Унизу, на цвілих дерев’яних дошках, стояла ціла купа ящиків. В одному з них я знайшов товстий записник у шкіряній палітурці. Він був дбайливо «одягнутий» в обгортку, між сторінками пістріли закладинки. Я з цікавістю крутив його в руках; здавалося, він кричав до мене: «Відкрий мене! Подивись, що записував у мене твій дядько»! Марго в цей час розглядала ящики з якимось науковим інвентарем. Торкатись до приладів вона не наважувалась. (За нами, як не як, спостерігали камери).

 Я відкрив записник. Папір там був розкреслений простим олівцем. У колонках стояло багато дат, номерів, кодів, а в протилежній колонці – «Аномалій не зафіксовано». Майже половина сторінок пістріла подібними записами. Тоді я перегорнув у самий кінець і побачив шматок порваного паперу. Там безперечно було щось написано, але на вцілілому листку залишилось кілька слів: «…медальйон світиться у темряві, видає дивовижні звуки, схожі на музику. Я ніколи в житті не бачив таких прикрас»…

- Ну що? Там є щось цікаве? – запитала Марго.

- Еее… ні, – я рвучко закрив журнал. – Нічого нема.

- Дядько з татом справді вірять в існування надприродного, - замислилась вона. – Чому ж тоді вони так скептично до вас поставились?

- Психологія, - зітхнула Женя. – Нам її не зрозуміти…

- Дядько все життя присвятив цьому захопленню, - мовив я, стискаючи записник, - але йому нічого не вдається досягти… Чого він хоче? Що так розчарувало його у мандрівці? Я стільки про нього не знаю!

- Може, тобі слід поговорити з ним? – припустила Женя.

- Ні, у цьому немає сенсу, - заперечив я. – Іноді мені здається, що його захоплення перетворилось у нав’язливу ідею…

«Це ж треба. Я говорю про дядька, як мама».

    - Добре, добре, - кивнула Марго, прикривши ящики шматком брезенту. – Ходімо додому, інакше Женя потягне нас туди силоміць.

Я поклав записник на місце. Цікаво, про яку прикрасу дядько там написав? І чому він потім вирвав листок? 

  Десь неподалік хруснула гілка. Ми завмерли й стали прислухатись. З-за кущів долинуло хрипке цвірчання. Воно ставало все гучніше й гучніше…істота наближалась до галявини. Я здригнувся. В одній руці я стиснув лом, а в іншій – ніж. Дівчата виставили вперед палиці. 

  Наступної миті перед нами, ніби з порожнечі, виникла постать нападника. Зуздрівши нас, він посміхнувся, виставивши напоказ криві зуби. На нім, як зазвичай, було чорне пальто.  

- О, вас уже троє, - промурмотів він, змірявши нас поглядом. – Радий вас бачити.

Ми заклякли, ніби статуї. Усі можливі звуки застрягли в мене в горлі. Першою оговталась Марго:

- Не можемо відповісти Вам взаємністю! Хто Ви такий? Що Вам треба від Дениса?

Чоловік проігнорував її сміливе звернення. Його увага сфокусувалась на мені.

- Юначе, ти приніс мені багато клопіт. Чим довше від мене тікаєш, тим злішим я стаю, - застережливо мовив він.