Глава 11. Позолочений ніж

Весь наступний вечір я не знаходив собі місця. Здоровий глузд наполегливо повторював: «Не провокуй долю. Не шукай собі проблем»! Та я не збирався відхилятись від наміченого плану. Я з насолодою уявляв, як розгубиться дядько, побачивши той закривавлений ніж. Тоді він зрозуміє свої помилки, розкається, вибачиться… Заради такого я готовий ризикнути.

Дід і бабуся після ранкової сварки трохи заспокоїлись. До того ж, дядько сказав їм, що я побився з місцевим розбишакою, а всіх тих дурниць наговорив через стрес. Я нічого не заперечував, просто глянув на нього з-під лоба. Коли ми покидали двір Войцеховських, дядько і слова мені не сказав. Хоча, я вже й так почув достатньо.

  Наступного дня я став збиратись до виїзду. У бабусиних очах це мало виглядати, як звичайна прогулянка з друзями. «Будьте обережні, - говорила вона, розкачуючи тісто для вареників. – І не ходіть далеко». «Авжеж», - кивнув я, зав’язуючи шнурки на кросівках.

Всередині пульсував страх. Швидко крокуючи вулицею і стискаючи лом, який без діла лежав у нашому хліву, я озирався разів сто, а коли будинки зникли за хащами – став вагатися. Хоч бажання втерти дядьку носа й було сильним, до гри вступив інстинкт самозбереження. Ні Жені ні Маргарити на місці ще не було. Я зупинився під похиленими березами, кинув погляд на лісосмугу й стиснув залізний лом, що без діла лежав у хліву. «Може, це погана ідея? Нащо я вплутав сюди дівчат»?

- Агов, Денисе! – почувся жвавий голос Марго.

 Я озирнувся і полегшено зітхнув. Дівчата швидко йшли мені назустріч. Обидві були вдягнуті в просту практичну одежу. Світлі кучері Марго розсіялось по спині, а темне волосся Жені було стягнуте в тугий хвіст. Я зустрів їх з натягнутою посмішкою.

- Привіт, - тихо мовила Женя. – Вибач, що затримались. Марго довго фарбувала очі.

- Ну що йдемо? – спитала Марго, проігнорувавши докір.

- Звісно, - я зробив самовпевнений вигляд, аби приховати від дівчат свій страх. – У вас ніяких проблем не виникло?

- Мама з татом сказали, щоб ми весь час трималися разом і далеко не ходили, - відповіла Женя. – І мене бентежить те, що ми збираємось порушити їхню настанову.

- Женю, тебе ніхто не змушує з нами йти, - скривилась Марго.

На мить мені здалося, що між ними проскочив електричний розряд.

- Еее, дівчата, йдемо чи ні?

- Йдемо! – хором вигукнули вони.

  Ми рушили до лісосмуги – туди, де відбувалися жахливі нічні події. Нещодавно я навіть припустити не міг, що наважусь сюди повернутися. Дівчата про всяк випадок запаслися міцними палицями, а я не випускав із рук лома. Ми йшли у цілковитому мовчанні, прислуховуючись до кожного звуку. Нерви напружились, як струни.

І от перед нами розкинулась ділянка потолоченої трави. Я чудово пам’ятав кожен сантиметр цієї галявини. Садна на обличчі заболіли з новою силою. У пам’яті спалахнули спогади: густа темрява…освітлене ліхтариком обличчя…слизькі щупальця…біле світло…

- Ми на місці, - здавленим голосом сказав я.

- Боже мій! – вигукнула Женя і вказала на велику палицю, що лежала в траві. – Це нею я його вдарила.

- О так, мені здалося, ти зламала йому руку, - прошепотів я.

- Ого! – здивувалась Марго.

- Ніж має бути десь тут, - продовжив я. – Сподіваюсь, нас ніхто не випередив…

  Ми розділили галявину на зони пошуку. Я не пам’ятав, куди подівся ніж після того, як поранив ним чудовиська. І мене це дуже гнітило. Дівчата із запалом копирсалися в траві. Дивлячись на них, я запитував себе: що змушує їх мені допомагати?

Ми ретельно нишпорили у траві, заглядали під кущі, обшукували кожен сантиметр. Я придивлявся до кожної травинки, примружував очі, сподіваючись побачити сталевий блиск... Пошуки поглинули нас повністю. Впродовж години ми навіть не озивалися один до одного.

- Ох, у мене вже коліна болять, - зітхнула Марго. – Давайте відпочинемо.

- Так, так, ви йдіть, а я ще пошукаю, - кивнув я. – Не хочу марнувати час.

- Я теж іще не втомилась, - мовила Женя. – Чим швидше ми знайдемо ножа, тим швидше опинимося вдома. 

  Марго стенула плечима й сіла у тінь бузини.

            Я відчув, що до мене підступає нестерпне відчуття досади. Ми витратили на пошуки цілу годину, а ножа так і не знайшли. Якби він був десь тут, його лезо б уже блиснуло. Це ж не голка в скирті сіні врешті-решт!

- Денисе, не засмучуйся, - раптом промовила Женя. – Ми обов’язково його знайдемо.

Я підвів очі й зітхнув.  

- Може, хтось його забрав? – розмірковувала Марго. – Або той божевільний повернувся за ним…

- Чому ж мені так не щастить? – насупився я. – Що я зробив не так?

- Денисе, ми його знайдемо, - наполягала Женя. – У нас ще цілий день попереду.

- Ми обшукали кожен міліметр цієї клятої галявини! – я мимоволі підвищив голос. – Про що я думав, коли кликав вас із собою? Злочинець може бути будь-де!  

  Я закрив обличчя долонями. Відчай, страх, розпач змішалися у серці в жахливе асорті. Чи знали батьки, у якій я небезпеці? Чи могли вони уявити, що їх цілком звичайний син міг зіткнутись із тим, в існування чого не вірить навіть дослідник аномальних явищ?

- Денисе, з таким настроєм нам точно нічого не вдасться, - говорила Женя.

- Ти нічого не розумієш, - шепотів я. – Можливо, зовсім скоро він дійсно мене вб’є.

- Ні! Не кажи такого! Твої рідні захистять тебе.

- Вони мені не вірять! Усе занадто складно. Якщо нападник дійсно володіє паранормальними здібностями, то ніхто зі звичайних людей не зможе йому перешкодити. Чим я йому заважаю?! Чому саме я?!

Женя схопила мене за руку і, роблячи наголос на кожному слові, сказала:

- Ми знайдемо ніж. Ніхто не кине тебе напризволяще. І не забувай про нас із Марго. Ми твої друзі, і ми завжди допоможемо тобі.

 «Друзі»? – подумав я.                       

  Я поглянув Жені у вічі та посміхнувся. Моя апатія швидко минула. Як я можу скаржитись, коли доля подарувала мені те, чого в мене ніколи не було?