Глава 9. Родина Войцеховських

           Я довго сидів у кімнаті, потупивши очі в підлогу, й намагався знайти якийсь вихід. Мій мозок працював у надшвидкісному режимі, але результатів це не давало. «Думай, Денисе, думай, - наказував я собі. – Це найгірша халепа, до якої ти тільки втрапляв»!

  Похмура атмосфера кімнати почала тиснути на мене. Мене все гнітило: і стеля, і меблі, і цей дурнуватий килим на стіні! Я вирішив піти на вулицю. Штовхнувши двері ногою, я тихо прослизнув через коридор, аби мене ніхто не помітив. Я нікого не хотів бачити. Нехай думають, що я сиджу в кімнаті й «думаю над своєю поведінкою».

Проте у дверях я зіштовхнувся з дядьком. Він щойно повернувся з магазину і тримав перед собою повний пакет продуктів. Помітивши мене, дядько примружив очі.

- Куди це ти? – спитав він, обережно заносячи продукти на кухню.

- Піду прогуляюсь, - холодно відповів я.

- Головне, не вплутайся ні в яку халепу, - кинув дядько мені вслід.

- Авжеж, - пробубонів я собі під ніс.

  Я вийшов із двору й пішов, куди дивляться очі. Сільські хатини злилися в одноманітні ряди, змішані з зеленими плямами кущів. Тепер я вже не насолоджувався прогулянкою. Тепер від кожного куща й від кожного дерева падала тінь загрози. Мене не покидало відчуття, що там ховається божевільний. «Він слідкує за мною. Він десь поруч», - гарячково думав я. Що ж тепер робити? Жити у вічному страху? «Треба їхати за кордон! Там він мене не знайде! Там він втратить мій слід! – озивався голос із хаосу думок. – Ооо, чорт, що я верзу»?!

  Раптом блискавична думка вдарила в голову: Женя! Вона теж усе бачила! Вона теж знає правду! І їй, мабуть, теж ніхто не вірить! Ця здогадка так приголомшила мене, що я зупинився посеред вулиці і застиг, як статуя.

  «Як же мені її знайти»? – думав я. Ця ідея так мене надихнула, що я не міг знайти собі місця. Щоки запалали вогнем. Озирнувшись на наш будинок, я вирішив залишити все у таємниці. Якщо родичі відмовились мені допомагати, значить я їм більше нічого не розповім! Я сам з усім впораюсь. Вони мені не потрібні! Але…я мав дізнатись її прізвище.

   Довелося повертатись. Я обережно зазирнув на кухню і побачив, що бабуся миє посуд. Аби не викликати зайвих підозр, я став розставляти на полицях тарілки.

- Слухай, а та дівчина, що допомогла мені вчора… Ти казала, її звуть Женя? – поверхнево поцікавився я.

- Так, - кивнула бабуся. – Сподіваюсь, хоч вона розповість нам, що з вами сталося.

Я пропустив її докір повз вуха.

- А хто вона?

- Дочка Володимира Войцеховського, нашого місцевого лікаря.

- А де вони живуть? Просто…я хотів подякувати Жені. Ну, ти розумієш…

- Тринадцятий будинок на сусідній вулиці. Тільки не затримуйся!

Я біг так швидко, наче був учасником кросу. На мене здивовано озирались люди, гавкали собаки. Та мені було байдуже.

  Незабаром у полі мого зору з’явився тринадцятий будинок. Я підійшов до паркану й зазирнув у щілину між дошками. У дворі побачив просторий вольєр, де спала німецька вівчарка. Ніде нікого не було.

  Я стояв під незнайомим подвір’ям хвилин десять, переминаючись з ноги на ногу. Намагався сформулювати яку-небудь переконливу промову. Аби трохи відтягнути час, я став роздивлятись клумбу. Помітив у кущах ялівцю дерев’яні фігури тваринок, гномів і грибів, які чудово прикрашали територію. Господарі, мабуть, тут були гарні.

Щойно я постукав у ворота, довкола здійнявся гамір.

  Пес відразу прокинувся і почав гавкати, вириваючись із вольєру. Його гавкіт перехопили сусідські собаки. Немов у ланцюговій реакції гавкотом зайнялася вся вулиця.

- Спокійно, дівчинко, я добрий, - сказав я вівчарці й посміхнувся з власної дотепності.

- Взагалі-то, це Андерсен, хлопчик! – почувся голос з іншого боку воріт.

  Наступної миті хвіртка відчинилась, і я побачив перед собою високу дівчину з довгим русявим волоссям. На вигляд їй було років чотирнадцять – п'ятнадцять. Вона мала кирпатий ніс і великі блакитні очі.

- Привіт, - незграбно всміхнувся я.

- Привіт, - відповіла вона, схрестивши руки. – Ти хто?

- Я…ее…Денис Терешков.

  Почувши моє ім’я, дівчина широко всміхнулась.

- Так ти племінник дядька Бориса? Як чудово! Він друг нашої родини.

- Справді? – здивувався я. Мені здавалося, що у дядька немає друзів.

- Так, - кивнула вона. – Я Маргарита Войцеховська, але всі називають мене просто Марго, - і вона протягнула мені руку. Я звернув увагу на неймовірну кількість браслетів у неї на зап’ясті.

- Приємно познайомитись, - я відповів їй рукостисканням.

- А де дядько Борис? Ми чекали його на обід.

- Він…ее…мабуть, прийде пізніше.

- Зрозуміло. Ти проходь, Денисе, проходь.  

  Я хотів відмовитись і пояснити, що мені потрібна Женя, але Марго блискавично схопила мене за руку й затягла у двір. Вівчарка просто розривалась, тому я постійно шепотів їй: «Спокійно, Андерсен, спокійно». Марго навіть не запитала, чому я до них прийшов, просто вела кудись за будинок.

  Як виявилось, там розташовувався садок. Серед зеленої гущавини яблунь стояла невеличка дерев’яна альтанка. Витончена різьба прикрашала високі стовпи, що тримали дах. Там я розрізнив дві фігури, які схилися над відкритими книгами.

- Мамо! Тату! – гукнула Марго й наказала мені йти за нею.

  Я зітхнув. Було дуже незручно вриватись у спокійне життя людей, навіть якщо вони близькі друзі мого дядька. Я не знав їх, вони не знали мене, і особливого приводу для знайомства, на мою думку, в нас не було. Проте Марго думала інакше.

- Доброго дня, - привітався я.

- Ой, Марго, хто цей молодий чоловік? – запитала пані Войцеховська, з цікавістю розглядаючи мене. У неї було коротке темне волосся, зачесане на лівий бік.

- Це Денис Терешков, - відповіла дівчина. – Він зайшов до нас, щоб… А що ти хотів, до речі?