Глава 8. Замкнене коло

Я відчув солоний присмак крові. Схоже, у мене розбита губа. Свідомість потонула в запамороченні. Руки й ноги здавалися такими важкими, наче колоди.

Я нерухомо лежав у траві. Моє серцебиття трохи уповільнилось. «Куди подівся нападник? Чому він досі не прикінчив мене»? – промайнула думка. Відповідь на це питання я отримав майже відразу. Я почув якісь незрозумілі звуки; вони нагадували хрипле цвірчання коників. Повернувши голову набік, я побачив нападника. Він стояв у кількох метрах від мене. Цвірчання хрипіло десь зовсім поруч.

Перед очима все пливло, тому його темний силует кілька разів подвоювався і навіть потроювався. Чоловік тримав у долонях щось блискуче (від цього предмету відбивались місячні промені), схилявся над ним і щось нерозбірливо говорив. Із його белькотання я почув лише одну фразу: «Так, Ваша Величносте, я знайшов його. Сумнівів немає. Я виконаю Ваш наказ».

Хрипле цвірчання пролунало майже біля мого вуха. Я знову повернув голову і ледь не скрикнув від жаху. Поруч зі мною стояла якась незрозуміла істота. У неї була велика голова, чотири короткі кінцівки, на які вона опиралась при ходьбі, а зі спини виходили два довгих лискучих відростки. Щупальця! Якби я тоді не відчув їх прохолодного і слизького дотику, то ні за що б не повірив своїм очам. Що це таке? Такого не буває!! Це просто нічне жахіття!!!

   Неподалік від мене досі лежав ввімкнений ліхтарик. Я протягнув до нього руку, схопив тремтячими пальцями і швидко навів на істоту. Яскраве світло вдарило їй в очі, вона пронизливо вискнула й, волочачи за собою щупальця, кинулась до злочинця. Він зрозумів, що я отямився, поклав до кишені блискучу штуку й знову витягнув ножа.

  Я ще сильніше стиснув ліхтарик. Тієї миті я не відчував нічого: ні страху, ні відчаю, ні обурення. В душі утворився вакуум, ніби хтось викачав звідти всі мої емоції. Я не міг навіть закричати, голос сів остаточно. Та й хто почує мене за селом? Всі нормальні люди розсіялися по домівках і не вештаються вночі на безлюдних територіях.

  Незнайомець почав наближатись, і я навів промінь ліхтаря просто йому в обличчя. У темряві воно засяяло примарним світлом. Я примружив очі. Наші з ним погляди зустрілись, і дивна посмішка здалася мені знайомою. Довгий гачкуватий ніс, чорні пасма… Я з жахом усвідомив, що переді мною стоїть той самий чоловік, що їхав зі мною в купе і носив за собою подряпану валізу. «Не може бути! Весь цей час мені на п’яти наступав убивця»! –  вражено подумав я і розгнівався на самого себе за те, що вчасно не розгледів загрози.

  Моє серце захотіло вистрибнути з грудей і кинутись навтьоки. Я жбурнув ліхтарик в нападника, але він просвистів повз його голову. Істота кружляла в нього під ногами, простягаючи до мене щупальця. Я підвівся на лікті й приготувався пнути чудовисько ногою (хоч якось помститися йому за себе), налаштувався відбиватись від злочинця, коли той на мене накинеться, але тієї ж миті мене зупинила чергова дивина.

 За деревом, що росло в кількох метрах від мене, я помітив рух. Там причаїлась чиясь темна фігура. Місячне проміння пронизувало простір срібними стрілами, тому я розрізнив людину, що виглянула з-за стовбура. Це була дівчина. Вона помахала мені рукою та приклала палець до губ, аби я мовчав. У мене всередині все стислося. Невже це передсмертні галюцинації?

 Проте незнайомка виявилась реальною. Коли нападник замахнувся на мене, а я спробував закрити себе руками, вона вистрибнула з укриття. Крізь темряву проступили обриси величезної палиці, котру дівчина стискала тремтячими руками. За долю секунди вона вгатила нею по руці злочинця. Почувся неприємний хрускіт. Мене пересмикнуло, я не міг зрозуміти, що це так тріснуло: чи палиця, чи кістка. Чоловік гнівно скрикнув і підхопив травмовану руку вільною, а його ніж після удару вилетів десь у траву. Нападник озирнувся на дівчину та загарчав, мов собака. Істота у нього під ногами теж загарчала. Їхня увага та лють тимчасово перекинулись на неї.

- Я викликала сюди поліцію! – спантеличено пробелькотала вона, тримаючи поперед себе палицю.

 - Ах ти негідниця! – зашипів нападник.

  Він хотів її вдарити, але вона ухилилася. З іншого боку до неї підступилась істота. Лискучі щупальця злетіли вгору. Дівчина швидко хряснула їх палицею.

Скориставшись тим, що про мене всі забули, я підвівся на коліна й почав намацувати у траві загублений нападником ніж. Схопивши його тремтячою рукою, я підвів очі на сутичку.

  Нападник схопив інший край палиці та рвучко крутнув. Дівчина зойкнула й упала на землю. Істота з усіх ніг кинулась до неї, її щупальця підповзали до тіла, мов розлючені змії. Незнайомка безрезультатно намагалась відтягнути від себе цю бридоту. Нападник залишив її «своєму улюбленцю», озирнувся і побачив мене… з його ножем у руці. Я стояв перед ним на нетвердих ногах, у мене вистрибувало серце і тремтіли руки. Чоловік скривився від люті й накинувся на мене, та я ухилився, відштовхнув його ногою й з останніх сил метнувся до своєї рятівниці. Вона безпорадно борсалась у бридкому коконі щупалець. Тепер настала моя черга рятувати її.

Керуючись самовільними інстинктами, я всадив ножа істоті у щупальце. Почулось неприємне чмакання, на мене полетіли бризки гарячої крові. Чудовисько зашипіло й обм’якло, швидко відповзаючи від своєї жертви. На лезі ножа заблищали сліди темної густої крові. Я схопив незнайомку за руку й допоміг підвестися. Вона знову вчепилась у палицю, а я витягнув перед собою ножа. «Коли ж це закінчиться? Розбудіть мене хто-небудь! Я хочу прокинутись»!

Між стовбурами дерев спалахнуло біле світло. Воно блиснуло так раптово, що я беззвучно скрикнув. Мені здалося, ніби я вже бачив щось подібне…  

- О чорт! – вигукнув нападник. Його обличчя перекосила лють. Поранена істота, тягнучи слідком пробите щупальце, підповзла до нього й пронизливо запищала. Чоловік нахилився, схопив її за спинний відросток, і вже за мить вони розтанули в повітрі. На тому місці, де вони стояли, залишилась тільки хмара пилюки.