Глава 7. Світло й морок

Коли я повернувся додому, мене зустріла гробова тиша. Ще зранку всі ми сиділи за столом і жваво (якщо не брати до уваги похмурих зиркань тата з дядьком) спілкувалися, а тепер – мої родичі розбрелись у різні кутки будинку і навіть не дивились один на одного. Схоже, доки мене не було, через вітальню пронеслося торнадо. Я завжди знав, що розмови про політику до добра не доводять.

  Тато сидів біля книжкової шафи та перебирав старі журнали про танки. Вірніше, знервовано їх хапав і відкидав убік. Дідусь не відривав очей від телевізора, по якому йшли «Новини», бабуся примостилась на дивані та щось вишивала, розплутуючи різнокольорове муліне. Натомість дядька Бориса ніде не було. Біля дверей його кімнати висіла перекошена фотографія.

- Що тут уже сталося? – запитав я, грюкнувши дверима.

  Батько продовжував відкидати непотрібні журнали, навіть не дивлячись на обкладинки. Дід схопив пульт і зробив звук гучніше. Бабуся тяжко зітхнула.

- Зрозуміло, - кивнув я та сів поруч із нею. – Ну, розповідай.

- Денисе, потім. Усе потім, - відповіла вона, насупивши тоненькі брови.

  Я поглянув на білу канву та розрізнив обриси майбутнього малюнку. Двоє лебедів, оточених лататтям, і сяючі над ними обручки в квітах…

- Що ти вишиваєш? – поцікавився я.

- Весільний рушник, - всміхнулась вона. Ця тема виявилась для неї значно приємнішою.

- Для кого?

- Для тебе звичайно!

  Почувши це, я так глибоко вдихнув, що вдавився слиною і закашлявся.

- Навіщо так бурхливо реагувати? – засміялась бабуся. – До того дня ще є час, тому я встигну закінчити.

- Так, час є, - кивнув я. – Але ж такі речі зазвичай дарують дівчатам. Я тут до чого?

- Віддам його твоїй майбутній дружині.

  Я стенув плечима. Тато тим часом запропонував діду подихати свіжим повітрям, і вони пішли надвір. Бабуся відразу ж вимкнула телевізор і змовницьки прошепотіла:

- Ти правильно все зрозумів, мій хлопчику. Доки тебе не було, у нас сталася грандіозна сварка.

- І через що вона виникла? – пхикнув я, стукаючи пальцями по дивану.

- Як це часто буває, через дрібницю, - зітхнула бабуся та відклала убік вишивання. – Сварка спалахнула між Андрюшою й Борьою з якоїсь жалюгідної іскорки.

- Я чомусь у цьому не сумнівався.

- Андрюша зачепив болючу для Борі тему – про дослідження аномальних явищ. Мовляв це все дурниці, нічого такого не існує, а Боря займається «цим безглуздям», щоб нічого не робити. Коротше кажучи, я не хочу переказувати тобі всього, що прозвучало в ті хвилини. Вони тут і кричали, і кулаками по столу стукали, і двері кидали. Мене дуже розчарувала їх поведінка. Вперше за довгий час ми зібралися разом, а вони… - бабуся починала розмову спокійно, але я бачив, як із кожним словом вона закипає.

- Чому між ними такі напружені стосунки? – розвів руками я. – Вони ж рідні брати.

- Денисе, я не знаю. Я вже нічого не знаю!

  Бабуся підвелась із дивану та почала витирати пил на книжкових полицях. Вона робила це тоді, коли нервувала.

- І нащо я взагалі з тобою про це говорю? – бубоніла вона. – Всі дорослі проблеми мають обходити тебе. Ти ще дитина.

- Я не дитина! – обурився я. – Мені скоро сімнадцять!

- Ти дитина, якій скоро сімнадцять, - її м’який голос із усіх сил намагався стати суворим.

  Я вирішив більше не розвивати цю тему. Мені не хотілось ще сильніше засмучувати бабусю. Коли вона пішла до іншої кімнати, я обійняв велику декоративну подушку й напружено подумав: «У стосунках батька й дядька точно є якась таємниця».

  Увечері тато почав збиратись на автобус. Я чекав його біля хвіртки, аби провести. Самого мене відпускати не наважились, бо було вже темно, а села я до пуття не знав. Такі аргументи і насмішили, і зачепили мене одночасно. Дід з бабусею піти не могли, тому жереб пав на дядька. У відповідь на бабусине прохання він роздратовано зітхнув.

  Ми йшли закутаною у морок вулицею і мовчали. На фоні нашого мовчання лунали тільки спів солов’їв і гавкіт собак. У мене склалося враження, ніби ми взагалі не знайомі…У кущах скреготав оркестр цвіркунів, ще більше акцентуючи увагу на тому, що пауза затягнулась.

  Покинувши вулицю та проминувши лісосмугу, ми опинились на автобусній зупинці. Автобус мав приїхати з хвилини на хвилину. Тато й дядько тримали між собою двометрову дистанцію й продовжували вперто мовчати. Я стояв між ними та відчував себе якось неприємно, ніби вони обидва образились на мене, а не один на одного.

  Звівши очі до неба, у якому розсіявся Чумацький Шлях, я обережно промовив:

- У селі небо гарніше, ніж у місті…

  Мене проігнорували, хоча я розраховував на інше. Тоді я зробив іще одну спробу їх розштовхати. Аби хоч трохи розвіяти незручну тишу, я вирішив задавати їм питання.

- Тату, до мого повернення ти вже відремонтуєш нашу машину?

- Думаю, ні, - відповів він без ентузіазму.

- Дядьку, а Ви любите рибалку?

- Не дуже, - недбало відповів той.

- Як дослідник аномальних явищ може не любити рибалку? – з чітким сарказмом запитав тато. – У водоймах живуть русалки, водяники! Це ж об’єкт твого вивчення!

- Я не вивчаю ні русалок ні водяників. Їхнє існування не доведено, - спалахнув дядько. – Я вивчаю ті явища, які реально існують!

- Цікаво, а інопланетяни ще не запрошували тебе відвідати Марс? – продовжував дражнити його тато.

- До чого тут інопланетяни?! Я не досліджую космос, я досліджую Землю!

  Мені здалося, що переді мною маленькі діти, котрі дражнять один одного та сперечаються через дрібницю. Дивно було розуміти, що вони – дорослі чоловіки, які, захопившись своїми суперечками, навіть забули про мою присутність. А я всього лиш хотів розвіяти тишу…

  Вдалині почулось торохтіння автобуса.

  Тато, знервовано покашлявши в кулак, схопив дорожню сумку, потис мені руку й дав настанову не мотати бабусі з дідом нервів. Дядько у цей час відійшов подалі, прибравши вигляд, ніби від’їжджаючий брат йому не знайомий.