Глава 6. Зоринівка

Я самотньо стояв посеред задимленого пустиря. Крізь сиву пелену бачив похилені чорні стовбури. Обвуглена трава догоряла, пихкаючи знесиленим вогнем. Здається, нещодавно тут лютувала пожежа.

Я озирнувся. Дим заважав дихати, образи за його завісою нагадували тіні. В кількох кроках від мене проступив тьмяний силует. Це була дівчина. Вона свердлила мене синіми очима, її обличчя та пасма білого волосся вкривала кіптява.

- Де я? Що це за місце? – вимовив я. Мені чомусь стало важко промовляти слова, голос кудись зникав.

            Але дівчина мовчала.

- Ти хто? – прошепотів я.

- Допоможи, - сказала дівчина. Її шепіт нагадав мені шелест сухого листя.

           Обличчя незнайомки було таким блідим і байдужим, що я подумки запитував, чи жива вона взагалі. Не відриваючи від мене очей, дівчина зробила крок назад. Я відчув, що земля під ногами почала труситись, підземні вібрації пройняли кожну клітину мого тіла. Я не знав, за що вхопитись, аби не впасти.

            Цієї миті на тому місці, де стояла дівчина, почав розходитись грунт. Я з роззявленим ротом спостерігав за тим, як під її ногами утворюється величезна прірва. Я хотів гукнути дівчині, щоб вона швидше звідти тікала, проте було пізно. Її тендітне тіло вже летіло вниз, бліде обличчя зникало в путах темряви.

- Допоможи, - знову пролунав її неземний шепіт.

           Я вражено крутив головою. Що робити? Куди бігти? Тієї ж миті навколо прірви стали спалахувати широкі тріщини. Вони, наче блискавки, розходились у різні від провалля боки, швидко підкрадаючись до мене. Я зрозумів, що скоро земля обвалиться й піді мною, тому кинувся тікати. Проте переставляти ноги було дуже важко, вони мене не слухались. Тріщини ставали все ширшими, швидко розгалужувались, і незабаром я відчув, що падаю вниз. Моє серце рвучко підстрибнуло в грудях!

- Ваша зупинка! Просимо на вихід!

 Я розплющив очі. Серце підстрибувало, мов скажене. Все тіло гуло, в голові дзвеніло, а в очах відчувалось знайоме печіння. Тато штовхнув мене ліктем.

- Агов, давай, ворушися.

- Котра година? – промимрив я крізь стулені долоні.

- Пів на сьому.

Сонним поглядом я обвів купе. Пасажира у чорному пальто ніби ніколи тут і не було. Його подряпана валіза теж зникла. Мабуть, він покинув потяг задовго до нашої зупинки. В голові спалахнули спогади вчорашнього вечора: я знову бачив мару, котра переслідувала потяг. А у валізі того чоловіка щось ворушилось…

- Доброго ранку, - озвався пан, котрий всю ніч хропів на верхній полиці. Тепер він сидів за столиком і гучно сьорбав чай. Його багаж досі лежав на спальному місці. – Це ваша зупинка?

- Так, - кивнув я, протираючи заспані очі.

- А мені ще їхати і їхати, - зітхнув він.

  Чоловік був доволі гладким, на носі в нього блищали товсті окуляри, а на жилетці виднілась нашивка з ініціалами «Г.П.А».

  Схопивши свої сумки і попрощавшись із попутником, ми стали пробиратися до виходу. У сусідньому купе я почув веселі звуки акордеону. Схоже, ансамбль «Верба» вирішив влаштувати спозаранку репетицію.

Коли ми вийшли з вагону, в очі вдарило бліде проміння ранкового сонця. Повітря ще не прогрілось, тому мені довелось надягати куртку.

Потяг з гуркотом поїхав далі.

- О, так ми вже й приїхали? – спитав я.

- Майже ,– відповів тато. – До Зоринівки доберемось на автобусі.

            Труснувши сонною головою, я нарешті второпав, що ми висадились на залізничній станції. Людей тут було зовсім небагато. Хтось сидів на лавочці, оточений величезними валізами, хтось блукав туди-сюди вздовж перонів.

             Ми зупинились у невеликому містечку. Воно знаходилось в декількох кілометрах від Зоринівки. Купивши по хотдогу, ми вирушили до автостанції. Там сіли на рейсовий автобус і рушили до села. Я спав усю дорогу, прокидаючись тільки тоді, коли транспорт підстрибував на ямах. Тато ж, у свою чергу, жваво розмовляв по телефону.

   За півгодини автобус загальмував біля нашої зупинки. Коли ми вийшли, я помітив, що її з усіх боків оточують хащі, а сама вона напіврозвалена. На стінах давно облущилась фарба, і тепер вони пістріли химерними графіті.

   До села вела запилюжена грунтова дорога. Ми пробиралися крізь густі стіни чагарників, йшли через лісосмугу. Десь за кущами кричали фазани, і я уважно вдивлявся в зелень, сподіваючись побачити хоча б одного. Тато постійно чортихався. На мене нахлинуло незрозуміле піднесення, тому кутики рота розтягувались самі по собі. Мене не турбували навіть реп’яхи, що чіплялись до шнурків.

  Хвилин через десять з-за кущів показались перші будинки. Доки тато звільняв свою штанину від реп’яхів, я із захватом роздивлявся невеличкі вулиці, вишукуючи там подвір’я діда й бабусі. За лісосмугою село розросталося, і затишні оселі змінювались грізними спорудами школи, лікарні й клубу.

  Перекинувши через плече сумку, я рушив слідом за татом. Ми прийшли на простору сільську вулицю, і він ледь чутно прошепотів: «Так…майже нічого не змінилось». Зустрічні селяни добродушно віталися з нами. Дехто навіть зупинявся перекинутись із татом кількома словами. На лавочках біля воріт згуртовувались бабусі, стріляючи в нас цікавими очима, а вздовж дороги блукали виводки гусей.

- Спершу зайдемо до магазину, - повідомив тато. – Потрібно купити дідусю й бабусі якийсь гостинець.

             Його обличчя стало дуже сумним, між бровами проступила зморшка. Мабуть, тато піддався ностальгії. Я ж у свою чергу шкодував, що не можу крутити головою на всі триста шістдесят градусів. Мені хотілось роздивитися кожен двір, кожен будинок, а в голові звучала доволі обнадійлива думка: «А раптом десь тут живуть мої майбутні друзі»? Саме цим бажанням – знайти нарешті справжніх друзів – я і керувався, коли вирішив приїхати сюди. Не було ще й дня, коли я не уявляв би їх собі.