Глава 5. Ніч у купе

    Відколи тато запропонував пожити в селі, моя голова була зайнята виключно плануванням відпочинку. Більше ні про що я думати не міг. Годинами сидів біля вікна, вимогливо дивлячись на сонце; хотів змусити його швидше сісти за обрій, аби день від’їзду став ближчим на добу. Дні чомусь стали дуже довгими, а стрілки на годинниках різко уповільнились.

Коли тато купив квитки і віддав мені на зберігання, я сховав їх так ретельно, наче боявся, що в кімнату влетить яка-небудь примара та непомітно все поцупить. Потім до мене зайшла мама й запитала, чи нічого я від неї не приховую, чи й досі я вірю в те, що говорив їм у лікарні. Я швидко збагнув, що мама не хоче відпускати мене з дому саме через це. Тому, аби всі пристрасті нарешті вщухли, довелось відректися від свого тодішнього зізнання.

• Мамо, не хвилюйся! Все, про що я вам говорив, мені просто наснилося, - переконував я її. – Не було ніяких папірців, привидів, щупалець.

          На обличчі мами проскочив сумнів, але мої слова значно покращили їй настрій. 

          Тато теж мав їхати до Зоринівки. Він так само сумував за дідусем і бабусею, тому ця поїздка була важливою як для мене, так і для нього. Ми ще й маму хотіли взяти, але Вікторія Григорівна б ні за що не дала їй вихідний.

***

  Врешті-решт цей довгоочікуваний день настав. Довжелезні дні та повільні години залишились позаду. Батьки пішли на роботу раніше, ніж мене розбудив будильник, тому я їх так і не застав. Від самого ранку в мене був чудовий настрій. Я схопився на лікті і з торжеством стукнув кулаком по матрацу. «Так! Дочекався»!

  Я був настільки збудженим, що навіть снідати не захотів. Кинувся метушливо складати одяг, бігав по кімнатах у пошуках загублених речей. Кілька разів перевіряв дорожню сумку, аби нічого не забути. І на якомусь підсвідомому рівні поклав туди фотографію Юлі.

  Потім витягнув сумку на ганок.

   Дмухнув теплий вітер. На воротях заскрипіли петлі. Щойно я зібрався йти до будинку, аби випити чаю, у хвіртку хтось невпевнено постукав. Я зупинився в кількох кроках від дверей. Хто це так рано навідався? Коли я наблизився до воріт і відчинив, біля двору вже нікого не було. Натомість у щілині між хвірткою та парканом був затиснутий скручений папірець. Я вражено охнув. Якщо анонім знову взявся писати папірці, значить це божевілля продовжиться й надалі! Повільно наближаючись до хвіртки, я простягнув руку й обережно витягнув записку. Потім розгорнув, готуючись побачити чергову загадкову фразу, і враз зрозумів, що бачу зовсім інший почерк.

- Нащо цей зрадник мені пише? – насупився я. У голові проскочила думка: «Краще вже від нього, ніж від аноніма».

  Цю записку написав Антон, і я, попри мимовільну відразу, зітхнув з полегшенням. Повірити в його щирість було складно й практично неможливо. Як він взагалі наважився мені писати? Коли я загубив телефон, зв'язок есемесками обірвався. Ось що змусило його взяти до рук ручку!

  «Шановний друже! (писав Антон)

Мені шкода, що наша дружба зруйнувалась. Мені тебе дуже не вистачає. Мені потрібна твоя підтримка. Юля кинула мене! Вона сказала, що у неї є більш вишуканий шанувальник, ніж я. Чому жінки такі підлі? Я пропоную помиритися і знову стати найкращими друзями. Згода?

                                         З найкращими побажаннями, Антон Д».  

          Прочитавши останні слова, я презирливо фиркнув. У нього знову виникла потреба в спілкуванні зі мною? Він завжди прагнув приятелювати з такими хлопцями, як Слава, але вони, мабуть, відхилили його бажання. Та й Юля, як відомо, пішла від нього. Безвихідь змусила Антона запропонувати мені мир, а не внутрішнє спонукання.

  Записку я розірвав на шмаття. І на що він розраховував? Невже я дійсно схожий на дурня, котрий прибіжить після першого ж свистка? У моєму житті ось-ось мав розпочатися новий етап, всі мої думки були зайняті плануванням цього незабутнього літа… Навіщо мені друг, котрий зрадить за першої ж нагоди?

  Решту дня я просидів на порозі, стискаючи в руках сумку. Вітер шарудів у кущах, бджоли гули над квітами, а я квапливо поглядав на годинник. По тілу бігали нервові мурашки. Коли за парканом почулись батьківські голоси і відчинилася хвіртка, я рвучко підскочив на ноги, наче весь час сидів на пружині.

- Ну що? Нам вже час їхати? – вигукнув я, хапаючи сумку.

- Куди ти так поспішаєш? – здивувалась мама і простягнула мені якісь  гігантські пакети. – Ще рано. Краще віднеси це на кухню.

- Наш потяг вирушає о восьмій годині вечора. У нас ще є час. Може, повечеряємо? – запропонував тато.

Я зітхнув, опустив свою сумку на ганок і поніс мамині пакунки на кухню.

  Ввечері ми з татом вийшли з дому. Він накинув на плечі джинсову куртку й сховав руки до кишень. Мама теж пішла з нами. Вона вирішила провести нас до вокзалу, хоча їй до сих пір не подобалась ця ідея. Мабуть, не довіряла мені, знаючи про мою схильність потрапляти в халепи.

  За обрієм палав бурштиновий диск, повільно переходячи до іншої частини світу, верхівки дерев вкривали сутінки. Вулиці швидко заповнювались людьми. Над магазинами спалахували неонові вивіски.

  Вокзал зустрів нас у метушні. Потяги, ніби товсті гусені, чекали на відправлення. На пероні стовпилися люди. Біля каси простягнулась черга. Бурхливі перемовини, шепіт, прощання, зустрічі.

Ми зупинились біля потрібного вагону й стали чекати, доки в прохід протиснеться компанія літніх жінок. Їхні зморшкуваті обличчя обрамлювали хустки, а в руках вони стискали валізи й палиці.

• Пропустіть! Дайте пройти учасникам ансамблю «Верба»! – кричав низенький лисуватий чоловік, тримаючи під пахвою сумку. – Вони їдуть на конкурс фольклорних пісень!

           Бабусі по черзі заходили до вагону. Вірніше, їм допомагали зайти. Вони ж натомість невдоволено голосили: «Погана старість! Ненаситна старість»! Я відчув укол жалю до них і подумки побажав удачі на тому їхньому конкурсі.