Глава 4. Рішення

 Суцільна темрява. У підсвідомості лунали нечіткі звуки. «Він нічого не знатиме. Він ніколи не повернеться», - пророкотав чийсь голос у моїй голові. Після цього я знову побачив два зелені вогники, почув скажений грім вибуху й панічний жіночий вереск: «Очі»!!!

  Різкий поштовх висмикнув мене із темряви. Я прокинувся від того, що потужний потік води вирвався з моїх легенів. Я знову дихав, знову розплющив очі. У перші хвилини я нічого не розумів. «Хто я»? «Де я»? – ці питання кружляли у голові, ніби набридливі бджоли. Невже я загинув? Чому в очах так темно? Наді мною хтось плакав. Я був весь мокрий, з усіх сторін мене обдував вітер.

  Я впізнав голос мами. Вона щось радісно вигукнула, коли я розліпив повіки, й стисла мене в міцних обіймах. Її гарячі сльози крапали мені на обличчя.

- Мамо… - прошепотів я самими губами.

- Денисе, яке щастя, що ти живий, - вигукнула вона. – Дякувати Богу! Коли я побачила тебе тут… коли побачила «швидку»…

- Як..? Що..що зі мною сталося?

  Та вже наступної миті я згадав абсолютно все. Порятунок дівчинки, порожній берег і чиясь міцна хватка, котра ледь не втопила мене. По тілу пробігся холод. Я відчув гостру потребу розказати про все, що зі мною сталося, тому підскочив на лікті і, хапаючи ротом повітря, випалив:

- Там, на дні…щупальця…привид…папірці на…на вікні знаходив папірці! І спалах…вона казала, що бачила спалах!... Я…я…

- Тихо, тихо, - квапливо мовила мама і поклала мене назад. – Як ти тут опинився? Ти ж мав бути у репетитора!

  З її очей знову полились сльози, а мені ставало зле, коли я згадував ті моторошні хвилини. Зараз я не в змозі був говорити, тому мама не зрозуміла ані слова з того, що я пробелькотав.

  Ось і тато стояв поруч.

- Синку, які ми раді, що все обійшлося! Ми зірвалися з роботи, коли нам зателефонували. Тебе знайшли на березі!

  Обличчя тата виглядало не на жарт зляканим.

- Невже мене хтось витягнув? – знесилено промовив я. Цієї миті наді мною нависли дві постаті в червоних уніформах.

 - Не заважайте, будь ласка, - звернулись фельдшери до моїх батьків.

  Лише тоді я помітив, що лежу на ношах біля Карети швидкої допомоги, мокрий до нитки. В роті неприємно скрипів пісок. Схоже, мій рятівник кинув мене просто обличчям вниз. Біля берега зловісно шуміла річка.

  Неподалік стояла купка роззяв, котрі з цікавістю перешіптувались. Мабуть, збіглися сюди, коли почули про «сенсаційну подію». На мить мені здалося, що серед цікавих облич прослизнула самовдоволена посмішка Антона.

  Я був зовсім знесилений. У легенях щеміло, дихати стало важко. Фельдшери транспортували ноші у машину й почали зачиняти дверцята.

- Ми забираємо вашого сина до лікарні. Ви їдете? – спитали вони моїх батьків.

- Звичайно! – вигукнула мама й кинулась до салону.  

- Я скоро до вас приєднаюся, - сказав тато.

 Дверцята з гуркотом зачинились, і я відчув, що «швидка» зірвалася з місця. Мені справді було зле. Обладнання машини дзвеніло та торохтіло так, ніби ось-ось звалиться на нас із мамою.

- Навіщо мене везуть до лікарні? - тихо спитав я.

- Так треба.

- Це буде довго?

- Ні, скоро ти повернешся додому.

- Навіщо я взагалі пішов на ту річку? – важко зітхнув я.

- Мене бентежить те саме питання.

  Насправді я знав причину свого вчинку, але в мене не було сил пояснювати це мамі. Після того, як мене відкачали, усі події закрутились в такому шаленому круговороті, що я остаточно заплутався в тому, де правда, а де – непідтверджені гіпотези.

- Що я можу зробити для тебе, мій любий? – запитала мама, стискаючи мою руку. – Чого ти хочеш? Я зроблю усе, що завгодно.

Я ще ніколи не чув у її голосі стільки ніжності та турботи.

- Я можу попросити тебе про одну послугу?

- Звісно, синку, звісно!

- Більше ніякого репетитора. Я хочу проводити канікули, як всі нормальні діти.

- Добре, я відмовлюся від його послуг, - кивнула мама.

 Та я несподівано продовжив:

- І професію я хочу обрати самостійно. Ніяких юристів!

- Це питання ми вирішимо пізніше.

- І мотоцикл.

- Денисе, не переходь межу!

- Ну добре, - зітхнув я з жартівливою посмішкою.

  У лікарні мене тримали дві доби. Батьки майже не виходили з моєї палати, хоча самопочуття моє значно покращилось. Вони розпитували мене про все, що сталося: як я опинився серед річки, чому почав тонути. Я не знав, як правильно описати ту ситуацію, аби батьки сприйняли її всерйоз. Щупальці під водою та привид на березі не надто походили на правду. До того ж, мене непокоїло дещо інше. Я хотів зрозуміти, хто витягнув мене з води.  

  Врешті-решт я вирішив все розказати. Особливо яскраво описав ту мить, коли «щось» схопило мене за ноги. Від однієї згадки про це моє обличчя зводила судома. Я довго не міг оговтатись від пережитого жаху, від усвідомлення власної смерті. Вночі мене переслідували страшні сни, мені здавалося, ніби до мене знову щось торкається. Тоді в мене починалась справжня манія переслідування. Я лякався кожного звуку, кожного кроку. Мені здавалося, наче хтось стежить за мною, наче хтось дихає наді мною, поки я сплю.

  Коли розказану історію почули батьки, вони поставились до неї дуже скептично. Ні тато, ні мама не повірили моїм словам.

- Досить вигадувати! – сказала мама. Вона вже заспокоїлась, і з її голосу вивітрилась уся ніжність. – Я впевнена, що в тебе посеред річки просто стався сонячний удар.

- Ні! Ви не розумієте! – протестував я. – Чому ви не вірите мені? Мене дійсно щось хапало за ноги!

- Заспокойся, будь ласка, - сказав батько з ноткою поблажливості. – Це дуже серйозна ситуація. Давай обійдемось без вигадок.

- Але я не вигадую! – закипів я. – Знаєте, чому я пішов на річку? Щоб вирішити, чи варто розповідати вам те, що відбувалось зі мною за останні дні!