Глава 3. Нещасний випадок

Почалися канікули. Сни про зелені вогники та вибух навідували мене все частіше. Кожного разу, прокидаючись, я підскакував із шаленим серцебиттям, наче моє ліжко було аналогом електричного стільця. Коридор із кам’яними стінами чомусь здавався знайомим, нестерпне відчуття дежавю знову нагадувало про себе. А вогники були схожі на людські очі… Може, я бачив це у якомусь кіно?..

Прокручуючи в думках останні події, я страшенно нервував. Про історію з Антоном вже й думати забув, а от папірці на підвіконні та хмароподібне марево біля паркану загнали мене у ступор. Сидячи в кімнаті, я перебирав здогадку за здогадкою, гіпотезу за гіпотезою, в жодному разі не зупиняючись на перспективі відвідати психіатра. Спочатку я справді подумав, що в мене їде дах, але…папірці були цілком реальними, я тримав їх у руках. І якби я показав їх батькам, вони б теж в цьому переконались. А от із маревом все було складніше. Кілька разів за сніданком чи за вечерею я відкривав рота, аби все їм розповісти, але слова вперто залишалися в гортані. Я не міг сформулювати думку. «Мамо, тату, в нас на подвір’ї літає людиноподібна хмара. Чи…хмароподібна людина»? Якщо я скажу їм таку нісенітницю, то без усіляких сумнівів опинюся в кабінеті Славиної сестри.

   Мама так і не отримала омріяного підвищення. Вікторія Григорівна дуже розсердилась на нас за зіпсовану сукню (думала, що я облив її навмисне), тому сказала, що «не довірить цієї посади жінці, яка виховала сина-грубіяна». Мама засмутилась і весь вечір дивилась серіали. Більше ніякі перспективи її не чекали. Хто ж винен, що пані Тихонова така принципова жінка, яка зовсім нічого не тямить? Образа стала для неї вищою за здоровий глузд. Тато завжди казав про це щось дотепне, і його жарти трохи піднімали мамі настрій.

   Хоч на мене вже давно ніхто не сердився, відчуття провини пекло мене, як шматок розжареного заліза. Я все ще перебував у замішанні, коли згадував поштовх у плече. Не могло ж мене штовхнути повітря? Це звучить ще абсурдніше, ніж розповідь про хмароподібну людину. Хоча…останнім часом у моєму житті тільки абсурд і відбувався. І якщо я з ним не розберуся, у мене просто лусне голова!

  Та хоч як я радів тимчасовому затишшю, позбавленому будь-яких паранормальних явищ, новий інцидент не змусив на себе чекати. І моє невезіння досягло апогею!

 Спочатку я загубив телефон, який батьки подарували мені на День народження. Сенсорний, діагональ п’ять дюймів, без жодної тріщинки! Я беріг його, як зіницю ока, пилинки з нього здував. Старий кнопковий телефон викликав у класі таку бурю хихикань, що віддавши його на запчастини, я почувався найщасливішою людиною на планеті. Але тепер…торкнувшись долонею кишені та виявивши, що вона порожня, мене кинуло в холодний піт.

  Вдома мені дуже перепало. Мама кричала так, що в неї аж голос сів, а тато із суворим поглядом хитав головою. Я потупився в підлогу й хотів провалитись крізь землю від сорому. У них від мене самі проблеми. Я знову їх розчарував. Вони сподівалися, що я серйозно поставлюсь до таких речей.

- Тепер ходитимеш без телефону! – сказала мама, відновивши голос кількома ковтками води. – Новий з’явиться в тебе лише тоді, коли ти сам на нього заробиш!

   Зникнення телефону та осудливі погляди мами з татом вибили мене із рівноваги. Я вирушив до кімнати й гірко зітхнув. Яка то була прикра ситуація. Настрій впав нижче нуля. А за вікном починався червень. У такі дні зазвичай з’являється дивна, нічим невиправдана впевненість, що це літо стане особливим.

   Перевіривши підвіконня на наявність папірців (за останні дні в мене виробилась така звичка), я повільно опустився на ліжко. Зосереджено потер потилицю, скуйовдив волосся і став згадувати, коли востаннє бачив телефон. Сьогодні вранці я поклав його до кишені й пішов у парк. Там погодував голубів, посидів на іржавій гойдалці, а потім зайшов у ларьок за хлібом. Коли я діставав гроші, аби розрахуватись, тоді й виявив пропажу. Можливо, телефон десь випав? Ні! Кишеня весь час була застебнута. Хіба злодій викрав? Але ж до мене ніхто не підходив. Тоді куди він подівся? Телепортувався до потойбічного світу?

  Від такої думки мені стало смішно. Це було єдине розумне пояснення, але воно, на жаль, нереальне… Я не став ламати над цим голову. Вирішив ще раз сходити у парк і обшукати місця, де, чисто гіпотетично, міг загубитись телефон.

У парку майже нікого не було. Кілька жіночок сиділи на лавці, погойдуючи коляски з крикливими немовлятами, біля фонтану, спершись на палиці, гуляли дідусь і бабуся. Доріжку біля клумби обсіли голуби. Мабуть, хтось сипнув їм якоїсь поживи.

Не гаючи часу, я попрямував до іржавих гойдалок, аби пошукати телефон, та вже за мить зупинився. Туди, ніби шалене торнадо, мчалось кілька дітлахів. Вони накинулись на гойдалки і з оглушливим вереском стали розкачувати скрипучі залізні петлі. Гаразд, те місце обшукаю пізніше. Якщо мій телефон дійсно лежить там, то зараз є висока ймовірність того, що у такій скаженій метушні його хтось розчавить.

            Я опустився на лавку, де почала облущуватись фарба, поклав поруч портфель і став чекати, коли діти залишать гойдалки у спокої. Але вони навіть не думали йти. Знервовано стукаючи пальцями по дереву, я помітив під зеленим віттям туї срібний блиск. Невже телефон?! Я скочив на ноги й кинувся до алеї вічнозелених кущів, але…це виявилась порожня бляшанка з-під коли.

             Все зі мною зрозуміло. Тепер зниклий телефон буде скрізь мені ввижатися! «Будь ласка, знайдися. Ну, знайдися, прошу тебе»! – благально думав я, повертаючись до своєї лавки. Мимохідь поглянувши на портфель, я закляк на місці. Там лежав папірець…той самий папірець! Я спантеличено озирнувся, сподіваючись побачити того, хто це зробив, але, крім жінок, літнього подружжя і галасливих дітлахів, тут більше нікого не було. Я обережно наблизився до портфеля, наче там була закладена вибухівка, і впізнав той самий кривий почерк. «Те, що зникло в теперішньому, повернеться у майбутньому», - свідчив напис.