Глава 2. «Навчись помічати знаки»

Дні пролітали швидко. Навчальний рік добігав кінця. У школі проблем не поменшало, занадто вони мене любили! Дізнавшись, що ми з Антоном більше не друзі, у Слави з’явилося чудове підґрунтя для нових цькувань. Та я, аби більше ні на що не нариватись, вперто його ігнорував.

Після того випадку з півоніями Юля взагалі не звертала на мене уваги. Антон поводився, наче ми з ним не знайомі. Вони з Юлею сіли за одну парту, а мені довелося пересісти. Колишня сусідка Юлі відразу дала зрозуміти, що я небажаний гість за її партою. Ну що ж, значить, хай сидить сама.

 У кінці травня, коли ми написали вже більшу частину підсумкових контрольних робіт, сталася ще одна пригода. Яскравим суботнім ранком я сидів біля вікна й перемальовував до альбому похилену березу. Малювання – моя найбільша пристрасть, без якої я і дня прожити не міг. Але довго сидіти з олівцем мені не довелося, тому що до кімнати зазирнула мама. У них із татом сьогодні був вихідний.

- Коли ти нарешті тут прибереш? – спитала вона, оглянувши моє помешкання.

- Найближчим часом, - відповів я. – Мені подобається хаос.

- Так, давай обійдемось без цього, - насупилась мама. – Іди зі мною. Я хочу поговорити.

            Я стенув плечима й вийшов із кімнати. Про що ж таке вона хоче поговорити? Може, їй телефонував мій класний керівник і розповів про одиницю з літератури? Але мама повідомила, що до нас всього-на-всього прийдуть гості.

- Це не просто гості! – говорила вона, емоційно жестикулюючи. – До нас приїдуть Тихонови.

- Тихонови? – перепитав я.

- Саме так! – кивнула мама. Вираз її обличчя підтвердив, що це не жарт.

- Що твоя роботодавиця забула в нас удома? – невдоволено фиркнув я.

- Вікторія Григорівна хотіла обговорити зі мною можливе підвищення, тому я запропонувала перенести цю бесіду у більш неофіційну атмосферу. Будь ласка, поводься з ними ввічливо. Ми повинні справити на її родину гарне враження, аби вона мене підвищила. Ти розумієш, як це важливо?

- Розумію, - зітхнув я.

Мама задоволено кивнула і взялась поливати квіти.

- Вікторія Григорівна прийде з чоловіком? – поцікавився я, намагаючись внести до цієї неприємної події хоч трішки позитиву.

- Так. Вони прийдуть завтра опівдні. Все має бути ідеально! І прибери нарешті у кімнаті!

  Схоже, сьогодні на малювання в мене часу не лишиться. Я терпіти не міг цю пихату Вікторію Григорівну з її штучними губами! Та заради мами мені довелося змиритися з думкою про завтрашній день, коли цій жінці доведеться всіляко догоджати та посміхатися. Я ввійшов до кімнати, зачинив за собою двері й важко зітхнув. Як же налаштуватись на хвилю прибирання? Мене і так усе влаштовує.

Я підійшов до вікна, аби сховати альбом з недомальованою березою, і завмер у кількох кроках. На підвіконні знову лежав папірець. Такий самий, як і минулого разу. Я схопив його й підніс до очей. Там було написано: «Навчись помічати знаки»!

Мені чомусь стало так моторошно та незатишно, наче за мною спостерігали чиїсь невидимі очі. Я більше не звалював на підвіконня ніяких книжок. І коли я малював березу, там нічого не було! Я був впевнений у цьому точно! Значить, папірець з’явився тут, коли я вийшов поговорити з мамою?

Мене кинуло в холодний піт. Поспіхом вихопивши книгу, куди був вкладений перший папірець, я кинув її на стіл. Прогорнувши кілька сторінок, я дістав звідти записку й зрівняв із тією, яку знайшов сьогодні. «Стережися тіней у себе за спиною»! «Навчись помічати знаки»! Обидва записи були зроблені чорнилом. Обидва записи виведені одним і тим самим почерком.

Значить, папірці випали не з книжок? Вони з’явились тут самі по собі? Це ж просто маячня! До того ж, вікно було зачинене, ніхто сторонній не міг залишити їх тут, аби подратувати мене. На мить мене охопила справжня паніка, та потім я вирішив проігнорувати її так само, як образи Слави. Розірвав папірці на шматки й кинув у смітник.

             З кухні донісся голос мами:

- Денисе, Андрію! Скільки вас можна чекати?!

   Зволікати ми не стали. Величезні списки завдань на холодильнику суворо чекали виконання. Мама з усіх боків випрасовувала наш святковий одяг і паралельно з цим готувала страви. Ми з татом займалися прибиранням.

  Тоді в усіх кімнатах горіло світло (тато купив нові лампочки й успішно їх вкрутив). Складалося враження, ніби ми готуємось до візиту президента. Моє помешкання просто сяяло від чистоти. Останній раз я бачив свою кімнату в такому ідеальному стані кілька років тому.

  Зранку наступного дня я вирушив до батькового гаража. Там він ремонтував наш старенький автомобіль, спадок покійного дідуся по маминій лінії. Тато дуже добре розбирався у механіці, саме тому був цілком задоволений робочим місцем на Станції Технічного Обслуговування. Я теж любив цю справу. Мені подобалося власноруч збирати різні механізми, вовтузитися із запчастинами. Частенько ми з батьком покидали гараж пізно вночі – по вуха у мазуті.

  Проте у той день мама заборонила нам підходити до автомобіля, оскільки не хотіла, щоб Тихонови злякалися нашого вигляду. Батько сидів у машині та читав газету. На ньому був ідеально випрасуваний одяг. Я відчинив дверцята й сів на пасажирське сидіння.

- Ну що, Денисе, вже готовий до «світського прийому»? – з іронією спитав тато.

  Він був звичайним середньостатистичним робітником. Обличчя його виглядало втомленим, а вилиці відливали жовтуватим блиском. Щоправда, русяве волосся було скуйовджене, гребінець ніяк йому не допомагав.  

- А хіба в мене є вибір? – пхикнув я.  

- Це правда, - з посмішкою погодився він. – Я навіть чути про цих гостей не хочу. Вони мені потрібні? Думаю, нам треба скоріше прокачати гальма.

- А педаль уже повністю натискається? – поцікавився я. – Здається, минулого разу нам не вдалося з нею нічого зробити…

- Педаль працює. Хоча… давай краще не будемо про це говорити, інакше я не втримаюсь і зазирну під капот. А там забруднюся, і мама дасть нам з тобою чортів.