Глава 1. Колишній кращий друг

2018 р.

               Ніщо не віщувало біди. Навіть те, що майже в усіх кімнатах одночасно перегоріли лампочки. Схоже, наша електромережа трохи збожеволіла, якщо вирішила показати свій характер саме зараз. Наосліп добираючись до кухні, я кілька разів налетів на одвірок і ледь не зламав носа. Звикнути до темряви мені вдалося аж після третього зіткнення.

            Розігріваючи на плиті сковорідку, я все прислухався, чи не грюкнули вхідні двері, чи не задзвеніли ключі, кинуті мамою на тумбочку. Батьки сьогодні затримувались, а мені не дуже хотілося сидіти без світла самому.  

              Готуючи нехитру вечерю та мугикаючи під ніс якусь примітивну мелодію, я почув за вікном скрегіт. Здавалося, хтось водив по склу шматком пінопласту. «А це що таке»? - сердито подумав я і, схопивши підсвічник, наблизився до вікна. Надворі було темно. Один-єдиний ліхтар блищав у кінці вулиці, освітлюючи пішохідний перехід. В сусідніх будинках горіло світло. Значить, там із електрикою проблем немає. 

  Я відчинив вікно і визирнув назовні, сподіваючись побачити джерело звуку. Ніде нікого не було. Тиша. Свічка в моїй руці м’яко палахкотіла, і її світло падало на віконне скло. Там щось заблищало. Придивившись, я розрізнив довгу сіру смугу. Це були патьоки субстанції, дуже схожої на слиз.

- Дивно, - бовкнув я, але, почувши запах пригорілої яєчні, повернувся до плити.

  Годинник пробив десяту вечора. Я сидів за столом і чекав, коли прийдуть батьки. Не хотів вечеряти без них. Підперши рукою підборіддя, настукував виделкою щойно вигадану мелодію. На підлогу падали химерні тіні чашок та цукорниці.

   Минуло півгодини. Вечеря вже охолола. Я взяв телефон і написав мамі: «Ви там скоро»? Вона відповіла за п’ять хвилин: «Магазин зачиниться об одинадцятій. У тата непередбачуване замовлення. Лягай спати».

   «І нащо я, дурень, старався»? – ображено подумав я, кинувши погляд на холодну яєчню. Швидко повечерявши, я поклав тарілку до мийки і, взявши підсвічник, пішов до своєї кімнати. Варто було переступити поріг, як злощасне вікно знову привернуло мою увагу.

     Надворі щось спалахнуло. Кухню осяяло яскраве біле світло. Тонкими сріблястими цівками воно просочувалось у щілини між шторами. «Може, хтось увімкнув фари»? – подумав я і знову підійшов подивитись. Коли я відсунув штору вбік, світло згасло. Там було так само тихо – жодних натяків на недавній спалах. Натомість патьоки слизу, що блищали на склі, кудись зникли. «Все, пора спати, - подумав я. – Тобі вже починає мерещитись»!

  Батьки повернулися після одинадцятої. Грюкнули двері, задзвеніли ключі. Почулося клацання вимикача і втомлений голос мами: «Схоже, у нас перегоріли всі лампочки». «Але ж я нещодавно їх міняв, - зауважив тато. – Мабуть, стрибок напруги». Почулися кроки, батьки пройшли повз мою кімнату, і будинок занурився в тишу.

  Я натягнув на себе ковдру й міцно заплющив очі. Намагався вигадати гарну відмовку, чому не виконав домашнє завдання.

  «Терешков, я не бачу твору на тему «Як ти проводиш дозвілля з друзями»! – скаже мені вчителька літератури, каліграфічно виводячи навпроти мого імені одиницю. Що ж поробиш, якщо я забув про нього? Та й про яких друзів я повинен був написати? Про уявних?

       Була б моя воля, я б взагалі не ходив до школи. Вчора, наприклад, мені за комір кинули сушеного тарантула. Я ледь не зомлів від переляку! Скочив з-за парти, став гарячково його витрушувати, моє обличчя перекосила невимовна відраза. І це сталося просто серед уроку – під вибуховий регіт однокласників.

    Коли павук опинився у мене в руці, на якомусь інстинктивному рівні я жбурнув його подалі. І він, розсипаючись у потерть, впав просто на вчительський стіл. Учні продовжували реготати, тикаючи в мене пальцями. Я розгублено стояв посеред класу, мене досі били дрижаки. Вчителька, у якої під носом розпластався тарантул, злякано заверещала й скочила з-за столу.

- Терешков! – закричала вона. Її голос зірвався на високу ноту. – Негайно до директора!

          Нам так і не вдалося встановити, хто ж все-таки кинув мені за комір восьминогого монстра. Позаду сиділо багато учнів, і зізнаватися, звісно ж, ніхто не збирався. Вчительці довелося пити краплі від серця, аби заспокоїтись і продовжити урок. А я залишився в кабінеті директора, переконуючи його, що павук був не моїм і що я зовсім не хотів зривати геометрію чи доводити вчительку до інфаркту.

 Всі знали, що я терпіти не можу павуків. Саме тому й діставали мене такими фокусами. Коли я повернувся від директора, однокласники зустріли мене улюлюканням та свистом. «Терешков, дякуємо, що зірвав урок! Вчителька від переляку забула задати домашнє», - говорили одні. «Бідолашний, злякався павучка. А чому не біжиш скаржитись матусі»? - питали інші. Хто б сумнівався, що після цієї історії в арсеналі моїх прізвиськ з’явиться «боягуз»!

         Я вчився з цими людьми десять років, але мені ніколи не вдавалося стати серед них своїм. Хоч як я намагався бути схожим на них та спілкуватися з ними на рівних, мої старання не давали результатів. Однолітки були мені настільки чужими, ніби я намагався злитися з інопланетянами.

           А от у дитинстві я почувався цілком щасливим. Не помічав за собою нічого дивного, не відчував косих поглядів у себе за спиною. Мене оточували родичі, улюблені іграшки, смачні цукерки… Але з роками, дедалі частіше, у моїй свідомості прокидалося щось незрозуміле, що лякало мене, що викликало недовіру до самого себе. Здавалося, моя уява виходила з-під контролю і жила власним життям. Перед очима часто спалахували дивні картини, наче я вже колись це бачив і просто забував.

          На контрольній з фізики у пам’яті спалахнула велика кришталева люстра з десятками палаючих свічок, хоча я знав точно: мені не доводилось бачити такої люстри раніше. У нашому будинку стелю прикрашають лише нехитрі плафони, а в театрах чи ресторанах, де б могло знаходитись щось подібне, я ніколи не був. І коли я казав про це батькам, вони відповідали: «Таке іноді буває. Це називається дежавю». Що ж, можливо. Але так зване дежавю надокучало мені занадто часто.