5

***

Той ранок приніс новини.  Я звично спустилася у їдальню. Поснідала з домашніми. Після чого, Оскар повідомив:

- Знайшов для тебе викладача. Від сьогодні займатимешся верховою їздою. Щодня по годині.

- А якщо я проти? – поцікавилася про всяк випадок.

- Прикро. Доведеться тебе возити. – відказав з іронією в голосі.

- Маніпулятор. – пробурмотіла я.

- Я тебе попереджав, пояснював, це необхідно. – посуворішав лорд.

- Розумію, але мені, то не цікаво. Мені байдуже на верхову їзду. – пояснила свою позицію.

- А пішки до центру довго. – прокоментував.

- Треба, то треба. Та радості моєї з того приводу не чекай. – пішла на поступки.

А що робити, як тут коні – найдоступніший засіб пересування. І ледь не єдиний. З порталами ж проблематично працювати.

Оскар заспокоївся та повернувся до свого звичного злегка іронічного стану.

- Ходімо, познайомлю з твоїм вчителем. – запропонував.

Я кивнула та рушила слідом за ним. Філендер повів на двір. Обійшли будинок. Та рушили до низької будівлі. Конюшні. Зрозуміла я за звуками, які линули звідти.

Перед входом хтось стояв і тримав коня за повід. Ми наблизилися до високого худорлявого чоловіка середнього віку. Обмінялися вітаннями та познайомилися. Оскар пішов, залишивши мене з викладачем в оточенні слуг. Люди снували туди сюди повз нас, не звертаючи особливої уваги. В такій атмосфері й відбулося моє знайомство з верховою їздою.

Вчитель виявився приємним та не надто вимогливим. Дізнавшись про моє потраплянство, розпитав про ставлення до коней та досвід і зрозумівши, що я у тому не розбираюся почав з азів. Спершу пояснив, як знайомитися з тваринами та спілкуватися з ними. Показав, як давати смаколики.

Спокійна руденька кобилка, з привітним поглядом, дала змогу себе погладити та нагодувати овочами. Потім я кілька разів спробувала сама сісти на тварину. Залізти без допомоги поки не вдалося. Та вчитель підтримав. Сказав, що не так вже й погано в мене з тим.

Попрощалися. Я пішла переодягатися. Пізніше завітала у кабінет Філендера. Побачивши мою персону у дверях, Оскар усміхнувся та поцікавився:

- Як заняття?

- Добре. Хоча, ще нічому путньому не навчилася. Лиш побачила, тварини від мене не тікають.

- Це головне. Навчишся й будеш сама розїджати столицею. – підтримав коханий.

- Скажи, а у вас тут часом немає спеціального дамського сідла? – підозріло запитала.

- Чого? – не зрозумів він.

Довелося пояснювати. Витратила десь з пів години на донесення реалії мого світу. Тим паче знала про те зовсім мало. І бачила лише у фільмах та на малюнках.

- Ні. До такої маячні у нас не додумалися. Та й королева точно б заборонила. – підбив підсумок.

- Радує. – мовила я.

Раптом, з двору почувся стукіт копит. Визирнула у вікно. Оскар став поруч. У ворота в’їхав вершник. Спішився, віддав повід конюху та покрокував до дверей будинку.

- Мій секретар повернувся. – прокоментував Філендер.

- Значить, мені тепер знову нудьгувати. – помітила я.

- Чому нудьгувати. Вчись, твори, гуляй столицею. – запропонував.

- Подумаю про те. – відказала я і ми рушили знайомитися з секретарем.

Зустріли хлопця в холі за розмовою з дворецьким. Невисокий, симпатичний, худорлявий хлопчина з акуратно підстриженими шоколадними кучериками. Просто янголятко. Років двадцяти на вигляд.

Джилліан, так звали секретаря, уважно вислухав роботодавця, привітно мені усміхнувся та запропонував:

- Завтра, після вашого уроку, поговоримо про вашу роботу на моєму місці. Розкажете, що ви там наробили та покажете усе.

Я погодилася. Він ввічливо попрощався з нами та пішов відпочивати з дороги.

- Його сестра нещодавно вийшла заміж. Їздив на весілля. – пояснив Оскар.

- Так довго святкуєте. – про всяк випадок спитала.

- Ні. Поїхав напередодні твого перенесення. Побував у провінції.

- Їздив на коні? – не повірила я.

- Ні. Перейшов муніципальним порталом. – розтлумачив лорд.

- А чому ти йому не допоміг? – незрозуміла.

- Бо не маю координат його нових родичів.

- А…

- Досить. Розслабся. Нічого незвичного не сталося. Він перенісся у потрібне містечко. На станцію муніципальних порталів. Звідти дістався оселі нових родичів. –  відмахнувся брюнет від розмови.

- Зрозуміло. – видала я спантеличено.

І ми пішли працювати. А ввечері вже звично засіли у вітальні.

Знову мало говорили. Більше просто грілися в обіймах один одного.

Я розглядала химерні тіні на стінах півтемної кімнати, насолоджувалася теплом коханого та думала про нас. Невже таке можливо. Невже в цьому житті є місце казці. Неправильній. Викривленій. Проте казці. Особливої романтики я не чекала. Та й не дуже хотіла. Мені було добре з ним. Тут в іншому світі. Разом з чоловіком, якого наворожила…

Мене огорнуло відчуття безпідставної радості. Наче виграла приз, коли й не сподівалася на бодай якийсь успіх.

Раптом подумала, що непогано б перейти на наступний рівень наших стосунків. Хочеться чогось більшого. По суті, всього й одразу. Та Оскар, здається, не поспішає. Далі поцілунків справа не заходить.

Я поглянула на коханого. Той задумливо вдивлявся у темряву за вікном, навпроти дивану. Точно щось замислив. Хоч би попередив.

Я зітхнула й він погладив мене по плечі, заспокоюючи.

Просиділи мало не до опівночі. Піднялися на гору та почали прощатися. Оскар стиснув мене в обіймах та поцілував. Неквапливий солодкий поцілунок нагадав про недавні роздуми.

Розійшлися і я зайшовши зачинила за собою двері та стала посеред кімнати, замислившись. Усміхаючись, згадувала сьогоднішнє прощання. Той поцілунок, був як… обіцянка, чи натяк. Його руки проповзли по моєму тілу, вивчаючи, чи натякаючи на щось більше.

От не можу я не накручувати себе та не прокручувати у думках кожну деталь. Варто просто насолоджуватися моментом, а я усе розбираю по гвинтиках.