2

Прокинулася вдосвіта. В кімнаті темно. Спробувала перевернутися. У напівтемряві рука на щось натрапила. Наштовхнулася на сусіда. Сон миттю злетів, я підскочила, розбудивши тим самим чоловіка, що дрімав поруч. Подивилася на нього. Той, кого бачила у люстерку. В житті він ще красивіший. Пройшлася поглядом по його постаті. Наче картинка з жіночого глянцю. Майже ідеальний. Це точно сон, або чийсь жарт. Ну не може такий чоловік бути моїм судженим. Хоча, я б не відмовилася. Не дурна ж.

 - Аннабель, що з тобою? – мовив той хриплуватим голосом.

 Тут я збагнула, лежу абсолютно гола. Лиш укрита тонкою ковдрою. Прожогом зіскочила з ліжка, находу стягаючи укривало й закутуючись у нього. Головне — не викликати агресії. Незабаром зрозуміє, я – не вона.

- Стривай-но, ти не моя дружина. Ти, взагалі, хто? – спитав він, уже більш бадьоро та милозвучно.

Так і думала. Одразу збагнув, що у ліжку з іншою. Що тепер буде? Що він зі мною зробить?

Нашорошено поглянула на чорнявого. Ніби адекватний. Стурбований, тільки. Здається, вбивати мене не збираються. Можна й поговорити. Я заспокоїлася й пішла на діалог.

- Я тут випадково. – коротко пояснила те, чого поки сама до кінця не зрозуміла.

- Як ти тут опинилася?

- Не відаю. Я ворожила… - показала йому карту, яку досі стискала у руці. Піковий валет іронічно посміхався нам. – після лягла спати, а прокинулася тут.

- Зрозуміло. Тебе занесло неправильним закляттям чи помилкою у виконанні ритуалу. Тоді постає нове питання, де моя дружина.

- Я не знаю.

- Добре, – відмахнувся той і підвівся.

Намагаючись не провокувати своїм роздягненим виглядом подав якусь ганчірку: - На, одягни сукню моєї дружини. Скоро слуги прийдуть будити, не варто їм показувати твою присутність.

Кивнула і повернувшись до нього спиною, скинула ковдру. Швидко натягнула сріблясту сукню з вшитим чи то корсетом, чи жорстким корсажем і спробувала закріпити шнурівку.

В цей час, незнайомець натягнув штани та підійшов ближче.

- Давай допоможу. Треба перешнурувати. В тебе груди трішки менші, ніж у моєї дружини.

- Яка вродилася. – відповіла невдоволено, але дозволила йому допомогти. Не слід зараз влаштовувати суперечку, можна усе зіпсувати. Адже, ми, схоже, на шляху до консенсусу. Тож яка різниця, що він там про мене думає. Тут однаково ловити нічого.

- Та гарна. Ти гарна. – кинув чорнявий роздратовано, затягаючи шнурівку на платті.

Відтепер воно сиділо по фігурі й не видно, що чуже. До того ж доволі зручне. Колір, звісно, не мій, та що поробиш. Не вигнали, і то добре.

- Тебе, до речі, як звуть? – поцікавився він про всяк випадок.

- Аліна. А тебе?

- Оскар.

- Отже, будемо знайомі. – іронічним тоном констатувала.

Закінчивши з сукнею, брюнет відступив. Повернулася до нього обличчям.

Лише тепер змогла нормально роздивитися кімнату. Невеличка спальня. Посередині широке ліжко, біля стіни висока шафа, у кутку крісло, а над ним поличка з книжками. От і все, більше нічого, окрім пари світильників. Усе у теплих коричневих тонах. Дерево та натуральні тканини. Навіть штори на вікні над ліжком, на вигляд шовкові.

- Зробимо так… - почав Оскар по-діловому, не даючи мені змоги довго витріщатися навколо: - Поживеш поки у мене. Тобі допоможуть освоїтися.

- І що далі? – зіронізувала.

- Дослухай. – суворо кинув той, проте, і не думав ображатися: - Я спробую розібратися з цією ситуацією. Здається мені, що тебе не просто занесло сюди, а поміняло місцями з Аннабель.

- З ким? – не одразу второпала, про яку особу мова.

- З моєю дружиною. Ти дуже на неї схожа. Наче близнючка. Окрім вже згаданого, — багатозначно глянув у мою сторону. Я натяк проігнорувала, тож він продовжив: - в тебе інший колір очей та волосся на два тони темніше.

- І це усі відмінності? – не стримала здивування.

- У тому то і справа. Ну ще характер. – усміхнувся він: - Гадаю, ви можете бути двійниками.

- Це погано? - нашорошено поцікавилася. Раптом двійників тут позбуваються у жорстокий спосіб. Треба вивчити ситуацію й розкласти все по поличках, аби мати уяву, як діяти далі.

- Ні, просто факт. Та ми відійшли від теми. Спробую розібратися з тим, чому і, як тебе сюди занесло, проконсультуюся зі спеціалістами, а ти поки поживеш в моєму будинку.

- Куди ж я подінуся. – рефлекторно зіронізувала.

Оскар усміхнувся та продовжив: - Отже, слухай уважно. Зараз вийдеш в коридор. Зустрінеш там покоївку. Скажеш що ти сестра Аннабель і тебе дорогою обікрали.

Питально подивилася на співрозмовника. Він правильно зрозумів мій погляд і детально усе пояснив:

- Скажеш, розбійники напали. Охорону — убили, тобі вдалося втекти. Дісталася села. А за дорогу до маєтку, розплатилася шубою.

- А черевики?

- Загубила, коли тікала.

- Непоганий варіант. Сподіватимемося – повірять. – відповіла.

 - Куди ж вони дінуться. А якщо чіплятимуться або ж насміхатимуться – повідомиш мені, я їх швидко вгомоню.

- Най тільки спробують. – підтримала хазяїна.

 Оскар усміхнувся, але прокоментувати не встиг. Зненацька, у двері постукали.

- Сніданок готовий! – гукнула невидима жіночка й шумно покрокувала далі.

- Тобі час. Ввечері ще усе обговоримо. Я до тебе зайду. – кинув Оскар.

Я кивнула. Підійшла до дверей, прислухалася. Тихо. Визирнула, й переконавшись, в коридорі порожньо, вислизнула з кімнати.

Опинилася у темному широкому проході. Позаду сходи, імовірно на перший поверх, попереду низка однаковісіньких дверей. Я повільно рушила вперед, розглядаючи світлі шпалери з велетенським золотими квітами та світильники, які повторювали малюнок на стінах, під ними.

Не минуло й п’яти хвилин, як мою персону знайшла покоївка. Дівчина у чорній форменій сукні вибігла з однієї з кімнат і наштовхнулася на мою персону.

- Ви хто? Невже сестра хазяйки. Леді казала, що не погодилися на візит.