34. Зізнання

Лео.
Я набрав номер адвоката, навіть не від'їжджаючи від будинку Девіда. Точніше, від будинку, який тепер офіційно належав мені. Він не змусив себе чекати — вже після кількох гудків у слухавці почувся його чіткий, як завжди, голос.

— Переходь одразу до суті.

— Наталі Картер сьогодні відвідувала свого чоловіка. Вважаю, вам слід про це знати.

Я стиснув кермо так сильно, що пальці побіліли. Чорт. Що їй там було потрібно? Запитань до цієї жінки ставало все більше, але я не міг дозволити собі засуджувати її вголос — вона все ж була матір'ю мого Янгола.

— У тебе є запис їхньої розмови?

— Звісно. Вже надіслав

Я переслухав їхню розмову двічі. Мені хотілося розірвати обох — Девіда за той бруд, який він лив на Арі, намагаючись через це зламати її матір, і Наталі за те, що мовчки це слухала, навіть не спробувавши захистити власну доньку.

Я не хотів і уявляти, що вона могла сказати моєму Янголу прямо зараз. Терпець уривався, тому я різко вийшов із машини й попрямував до будинку. Але, перш ніж я встиг дійти до дверей, назустріч мені вибігла Арі.

Чорт. Вона була заплакана й налякана. Щоки червоні, очі наповнені сльозами, а руки тремтіли.

— Лео… ти… ти не поїхав? — її голос був тихим і надламаним, коли вона кинулася до мене, обіймаючи.

Я відчув, як її тіло тряслося від стримуваних ридань. Від цього всередині мене щось болісно стислося, наче величезний кулак вдарив прямо в груди.

— Я тут, Янголе. Все добре, — прошепотів я, обіймаючи її міцніше й притискаючи до себе.

— Забери мене додому, — прошепотіла Арі тремтячими губами.

Суть її слів не відразу дійшла до мене. Додому.

Її голос, ще трохи зламаний, але такий щирий, змусив мене завмерти. Вона сказала "додому" про мою квартиру. Моє місце. Тепер наше місце. Щось усередині мене розтануло. Це було неймовірне відчуття — незбагненне й водночас таке тепле, що я ледь не втратив контроль над собою.

— Добре, мила, — я притиснув її ще ближче, поцілувавши у скроню.

Я провів її до машини, посадив на пасажирське сидіння й укрив її пледом, який завжди лежав у салоні. Її руки ще трохи тремтіли, але коли я нахилився до неї, щоб застебнути ремінь, вона подивилася на мене своїми величезними очима, витираючи сльози і я був готовий знищити будь-кого, хто змушував її так страждати.

Аріель мовчала всю дорогу, а коли ми нарешті зайшли у квартиру, вона безслівно лягла на диван, накриваючись ковдрою до самого підборіддя. Її тендітне тіло все ще тремтіло, хоч і не так сильно, як раніше.

Я сів поруч і обережно торкнувся її плеча, але вона не відреагувала. Замість цього її голос, тихий і ледь чутний, пробрався крізь тишу кімнати:

— Мені більше немає куди піти...

Її слова, повні розпачу й беззахисності, вдарили по мені, мов кувалда. Я не сказав нічого, а лише підхопив її й затягнув собі на коліна, притискаючи ближче до грудей. Вона не пручалась — навпаки, завмерла, ніби боялася, що цей момент безпеки може зникнути.

— Ти завжди маєш куди піти, — прошепотів я їй у волосся, проводячи рукою по її спині, щоб заспокоїти. — Ця квартира стала чимось більшим, ніж стінами, лише завдяки тобі.

Вона на мить затримала подих, ніби переварюючи мої слова, а потім лише сильніше стиснула свої пальці на моїй футболці, мов чіпляючись за мене, як за єдину опору.

— Вона назвала мене повією… — її голос зламався на останньому слові, і мене пронизала хвиля люті. Чорт забирай, якого хріна вона це слухала? Як можна було сказати подібне власній дочці?

— Янголе… — я спробував обережно заспокоїти її, але вона різко підняла на мене свої великі, заплакані зелені очі, повні болю та образи.

— Чому ти називаєш мене Янголом? — прошепотіла вона, а її слова були просякнуті гіркотою. — Вона права… Я живу тут, користуюсь усім, що належить тобі. Хіба це не те ж саме, що…

— Це взагалі не те ж саме, — мій голос був твердим, як сталь, я різко перебив її, нахиляючись ближче, щоб вона подивилася на мене. — Те, що ми разом, не має нічого спільного з тим брудом, який вона говорить.

— Хіба я не переїхала сюди, щоб допомогти мамі? Що це, якщо не плата?

Я мовчав кілька секунд, намагаючись підібрати слова, які могли б змусити її повірити мені. Ненавидів себе у цю мить більше, ніж будь-коли. Ненавидів за те, що змусив її думати так. За те, що мої дії привели до цього.

— Янголе… — я зітхнув, проводячи долонею по її щоці. Вона не відсмикнулась, але і не подивилася на мене. — Я знаю, що ти так думаєш. І ненавиджу себе за це.

Вона підняла на мене очі, повні болю й запитань, які я не хотів бачити.

— Але якби я міг повернути час назад, я все одно вчинив би так само. Тому що я довбаний егоїст, Аріель. Я не міг відпустити тебе тоді, і не зможу тепер.

Я говорив тихо, майже пошепки, але кожне моє слово було правдою.

— Це була моя найбільша слабкість, — я притягнув її до себе ближче, обіймаючи так міцно, ніби боявся, що вона зникне. — Ти можеш думати про це як завгодно, але знай: це ніколи не було угодою для мене. Це був єдиний спосіб утримати тебе поруч.

Вона мовчала, її голова притулилася до мого плеча, а я відчував, як кожен її подих відгукується всередині мене.

— Чорт, якщо ти справді хочеш піти… — слова важко давались мені, але я був готовий до всього, якщо це зробить її щасливою.

— Не хочу, — її голос прозвучав глухо, майже розгублено, але достатньо впевнено, щоб змусити моє серце забитись швидше. Вона нахилилась ближче, притуливши свої м’які губи до моєї шиї. Тепло від цього дотику пройшло крізь усе тіло, наче вона намагалася зібрати мене по шматочках.

— Я просто хотіла б, щоб це не було так боляче… Вона назвала тебе моїм господарем і я не можу викинути це із голови.. — її слова, тихі й крихкі, проникли глибоко, боляче вдаривши по тому, що я намагався приховати.

Я обережно відсторонився, щоб подивитись у її очі. Зелені, сповнені втоми й суму, але такі неймовірні.