28. Новий дім

Аріель.
Я очікувала всього, але не те, що він запропонував мені. Звісно, Лео не був із тих, хто змусив би мене силою спати з ним, але використовувати мою маму, щоб шантажувати? Це низько навіть для нього.

— Ти знаєш, наскільки моя мама важлива для мене, і просто користуєшся цим, — тихо сказала я, намагаючись приховати біль за гнівом.

Я не могла повірити в реальність цієї ситуації. Так, можливо, у далекому майбутньому ми могли б з’їхатися, але ж не так… не через шантаж і не під таким тиском.

— Мила, я ж покидьок у твоїх очах, у чому проблема? — його голос був спокійним, навіть трохи насмішкуватим, але за цією маскою приховувалася інша емоція.

Він досі злився. Слова про Девіда досі висять між нами важким тягарем. Я не могла зрозуміти до кінця його мотивів, і це лякало.

— Я не зможу просто взяти і переїхати, як я взагалі це поясню мамі?

Лео зробив крок ближче, його постать заповнила простір між нами. Він нахилився, щоб його слова звучали як можна тихіше, але водночас невідворотно.

— Я поїду з тобою і познайомлюся з нею. Давно варто було це зробити.

Я дивилася на нього, не вірячи своїм вухам. Він говорив це так буденно, ніби його рішення були природними, ніби все вже вирішено за мене. Його впевненість знову збивала мене з пантелику.

— Це неможливо, — прошепотіла я, намагаючись втримати себе від паніки. — Вона не зрозуміє.

— Вона зрозуміє, — сказав він, і його тон не залишав місця для сумнівів. — Як тільки я поясню наскільки ти важлива для мене.

— Ніби вона в це повірить, — тихо відповіла я, з останньою надією на те, що це все можна якось зупинити.

— Я хороший актор, мила, не хвилюйся, — відповів він, з легким натяком на усмішку.

Перш ніж я встигла знайти черговий аргумент, щоб відстояти своє рішення, Лео нахилився і торкнувся губами мого чола. Його теплий дотик мав дивну здатність розтоплювати мої захисні мури, навіть коли я була на межі злості.

— Лео, це абсурд, — почала я, але він не дав мені договорити. Його пальці міцно обхопили мою руку, і в наступний момент він почав тягнути мене до виходу.

— Усе вже вирішено, — кинув він через плече, рухаючись так швидко, що я ледве встигала за ним.

Поки ми їхали в машині, я безперестанку перебирала в голові всі можливі сценарії, але жоден із них не виглядав втішним. Як взагалі можна пояснити щось подібне? Я ніколи не жила окремо, тим паче у хлопця, про якого моя мама майже нічого не знала. Усі ці думки душили мене, викликаючи тривогу, яка розросталася з кожною секундою.

— Будеш сидіти тут вічно? — різко запитав Лео, припаркувавши авто під будинок Девіда.

Я поглянула на нього, але відповіла з сарказмом:

— Це точно краще, ніж те, що ти робиш.

Моє серце стискалося від болю. Я відчувала себе, як статуетка, якою всі просто маніпулюють за власним бажанням. Мама одружилася — ми переїхали. Лео вирішив, що я маю жити з ним, і я мушу підкоритися. У мене не залишалося жодного простору для власного вибору. Це відчуття безсилля знищувало мене зсередини.

— Янголе, у мене немає цілого дня. Давай, — сказав Лео, відкривши двері авто. У руках він тримав букет квітів, які ми купили по дорозі.

Я глянула на нього з усім роздратуванням, яке кипіло в мені. Який джентльмен. У голові майнула думка, що я могла б узяти ці квіти й кинути йому прямо в обличчя, але я стрималась.

Ми підійшли до дверей, і я подумки молилася, щоб мами не було вдома. Можливо, вона вийшла у магазин чи пішла на прогулянку. Але вдача явно не була на моєму боці. Двері відчинилися, і мама стояла перед нами, виглядаючи трохи здивованою, але, як завжди, стриманою.

— Аріель? — вона подивилася то на мене, то на нього, явно не очікуючи побачити нас разом.

Лео, ні на мить не втрачаючи впевненості, протягнув їй букет із легкою, чарівною усмішкою. Його манери були настільки бездоганними, що, якби я не знала всього, то могла б повірити, що це справді щиро.

— Це для вас, місіс Картер, — сказав він із теплим голосом, ніби даруючи їй не просто квіти, а запевнення у своїх найкращих намірах.

Мама подивилася на букет, потім на Лео, а потім перевела погляд на мене. Її обличчя залишалося ввічливим, але я бачила, як її очі звузилися — вона намагалася зрозуміти, що тут відбувається.

— Дякую, — відповіла вона, беручи квіти. Її голос був спокійним, але з нотками підозри. — Увійдете?

Я ледь стримала стогін розпачу. У мене було відчуття, що це лише початок ще одного непростого розмовного марафону. Лео, звісно, кивнув, ніби це було саме те, на що він сподівався.

— Із задоволенням, — відповів він.

Його голос звучав настільки безтурботно, що я мало не закотила очі. Чому він завжди виглядає так, ніби все під контролем?

Мама запросила нас усередину, і я вже готувалася до найгіршого.

— Мила, краще б ти попередила, що у нас гості, — сказала мама, її голос був теплим, але здивованим. — Я б приготувала щось для вас.

Я відчула, як роздратування накотило хвилею, і перевела розгніваний погляд на Лео. Звісно, я б попередила. Якби сама знала про це. Але, як завжди, він усе вирішив за нас обох.

— О, це дуже мило з вашого боку, але не варто, — промовив Лео із своєю фірмовою усмішкою, сповнений спокою та впевненості. — Ми прийшли до вас із важливою розмовою, якщо дозволите.

Моє серце забилося швидше. Це було занадто швидко. Занадто прямо. Я не встигла нічого сказати чи навіть зрозуміти, як він уже взяв ініціативу до своїх рук.

Мама трохи нахилила голову, її погляд ковзнув із мене на Лео. Її ввічлива усмішка стала трохи стриманішою.

— Звісно, — відповіла мама, намагаючись зберігати спокій, але її очі блищали цікавістю. — Лео? Сподіваюся, я правильно запам'ятала твоє ім'я.

— Так, — кивнув він, його тон був ввічливим і неймовірно впевненим. — Вибачте, варто було відразу відрекомендуватися.