27. Покровитель

Аріель

Евелін запросила мене до себе. Я бувала у неї все частіше й почала відчувати себе тут майже комфортно. Мене цікавило про що саме вони тоді розмовляли із Лео, але запитати напряму про не наважувалась.

Ревнувати до Еві було б дивно. Вона — втілення краси та жіночності, але ж вона наречена Ашера. І навіть якщо вона сама не завжди це визнає, між ними явно є щось більше, ніж просто договірний шлюб. Як доказ — історія про те, як кілька днів тому Еві порізала шини Ашера через те, що побачила його з якоюсь дівчиною. Це було сміливо, чесно кажучи. Навіть для неї.

— Макс надіслав відео з вечірки. Він навіть хотів створити з нами груповий чат, але, думаю, вирішив, що голова на плечах йому важливіша, — сказала Еві, сідаючи поруч зі мною на ліжко.

Вона простягнула мені телефон, показуючи те саме відео, про яке тільки-но згадала. На екрані був хаос: шум, музика, натовп людей, які веселяться. Нічого незвичайного, поки мій погляд не зупинився на Лео.

Він був у кадрі всього кілька секунд, але цього вистачило, щоб моє серце стиснулося. Біля нього була та сама блондинка з минулої вечірки. Вона нахилилася до нього, торкаючись плеча, ніби вони давні знайомі. Її посмішка була впевненою, майже володіючою.

Я знала, що Лео не став би нічого робити з нею. Я вірила йому. Але побачене все одно було неприємним. Гостре відчуття у грудях змусило мене затримати подих, поки відео не закінчилося.

А чого ти очікувала? Сама ж відкидаєш його. Ти ховаєшся за свої страхи й намагаєшся тримати його на відстані. А інші… інші вже давно кружляють навколо нього, готові скористатися твоїми ваганнями.

— Все добре? — запитала Еві, її голос був теплим, але трохи настороженим. Вона помітила, як я змінилася.

— Так, — відповіла я швидко, намагаючись здаватися невимушеною. — Просто, здається, я ще не звикла до всіх цих тусовок.

Еві кивнула, ніби прийнявши моє пояснення, але в її очах читалося щось більше, ніби вона розуміла мене краще, ніж я сама.

— Ашер не пішов на вечірку? — запитала я, намагаючись перевести розмову на щось легше.

— Ні, це не його стихія, — відповіла Еві, закочуючи очі, але при цьому з легкою усмішкою. — Я впевнена, що зараз він сидить за якоюсь занудною книжкою у тисячу сторінок. Інколи мені здається, що він народився у тілі діда.

— Схоже, ти не дуже любиш читати, — зауважила я, не стримавши усмішки.

— Це правда, — безтурботно зізналася вона. — Якщо я щось і читаю, то це любовні романи зі щасливим кінцем і "усім рожевим", як сказав би тобі Ашер.

Її слова змусили мене мимоволі посміхнутися. Їхня різниця була настільки очевидною, що здавалося дивним, як ці двоє могли взагалі бути разом. Але щоразу, коли Еві згадувала його ім’я, її очі світлішали, а на обличчі з’являлася м’яка посмішка, яку вона навіть не намагалася приховати.

— І що, його критика не заважає тобі насолоджуватися "усім рожевим"? — поцікавилася я, грайливо нахиливши голову.

— О, він може скільки завгодно бурчати про "відсутність сенсу", але, чесно кажучи, мені це навіть подобається, — відповіла Еві, схрестивши руки на грудях. — У нього таке смішне обличчя, коли він намагається мене переконати.

Я засміялася, уявляючи цю сцену. Вони дійсно були неймовірно різними, але саме це здавалося їхньою таємною силою. Еві говорила про нього з таким теплом, що мені стало ясно: договірний шлюб чи ні, між ними було щось більше.

Зранку я повернулася додому після сніданку у Евелін. Сьогодні не було пар, тому я вирішила присвятити трохи часу мамі. Коли я зайшла до кухні, вона сиділа за столом, тримаючи якийсь папір у руках. Її обличчя було втомленим, але вона намагалася виглядати спокійно.

— Доброго ранку, я вже тут, — я підійшла і поцілувала її в щоку. — Що це?

— Доброго ранку, сонечко, — вона слабко посміхнулася, але в її очах читалася тривога. — Виклик до відділку поліції для уточнення деталей.

Я на мить завмерла, відчуваючи, як хвиля занепокоєння накочується на мене.

— Я поїду з тобою, — твердо сказала я, не відводячи погляду від паперу в її руках.

— Ні, рідна, не потрібно, — її голос був м’яким, але в ньому відчувалася наполегливість. Вона дивилася на мене так, ніби хотіла мене захистити, навіть у цей момент.

— Звісно, потрібно, — я сіла поруч із нею і взяла її за руку. — Я не залишу тебе саму, мама.

Близько десятої ми вже сиділи у відділку. Поліцейський виглядав доволі нейтрально, без злості чи осуду, але було очевидно, що ми з мамою не дуже цікавили його. У повітрі відчувалася напруга, яка тиснула на мене з кожною секундою. Я стиснула мамину руку, намагаючись передати їй хоч трохи своєї підтримки.

— Місіс Картер, ви у шлюбі лише пів року, але ваших підписів вистачить на декілька життів, — сказав поліцейський, його голос був спокійним, але в словах відчувався підтекст.

Про що він? Які підписи? Я перевела погляд на маму. Вона була дуже блідою, її руки нервово перебирали край її сумочки.

— Сонечко, почекай на мене за дверима, будь ласка, — прошепотіла вона, навіть не дивлячись на мене. Її голос був надто слабким, щоб це не викликало у мене тривогу.

— Ні, я залишуся, — відповіла я твердо, відчуваючи, як страх у грудях перетворюється на гнів. — Що саме ви мали на увазі? — я повернулася до поліцейського, намагаючись змусити свій голос звучати рівно.

Він подивився на мене поверх окулярів, на секунду затримавши погляд.

— Юна леді, — почав він, не приховуючи свого невдоволення, — вашій матері можуть висунути обвинувачення у справі Девіда Картера як співучасниці.

Моя голова пішла обертом. Я вперше почула це слово — "співучасниця" — у такому контексті. Усе всередині мене завмерло. Я дивилася на маму, але вона не зустріла мого погляду. Її плечі злегка здригалися, і я зрозуміла, що вона намагається триматися, щоб не зламатися прямо тут.

— Це якась помилка, — сказала я, намагаючись приховати тремтіння в голосі. — Моя мама не має нічого спільного з тим, що зробив Девід.