Блейк-Грейвс

5 Розділ.

Аріель.
Все було як в тумані. Останнє, що я памʼятала, це як гарячий шоколад опік мені шкіру і далі мої нерви здали, все накопичувалось в мені усі ці дні і просто взірвалось в моменті. Переїзд, мама, яку я поступово втрачала, моя звичайна рутина, мій хлопець і, звісно, не обійшлось без приставань Лео.. Зараз я знаходжусь в медпункті, це легко зрозуміти по білим стінам та тумбочкам з ліками. Мої очі печуть від сліз, а щоки від того, що хтось обережно торкається обличчя. Лео.. це він торкається мене. Мій особистий диявол. Але він виглядає розгубленим, що я бачу вперше. Це дивно.

— Ти нічого не пам'ятаєш? – Він припиняє гладити мене, але руки залишаються на моєму обличчі. І я, на свій подив, ловлю себе на думці, що не хочу, аби він зупинявся.

Події поступово повертаються. Це точно був нервовий зрив, таке рідко, але траплялось зі мною. Коли я згадую усе до деталей, то навіть не знаю, що йому відповісти. Він бачив мою нижню білизну? Боже, невже це єдине, що мене має хвилювати? Але те, яким ніжним він був лякало мене куди більше, що взагалі відбувається в його голові?

— Так... Я згадала, – більше не знаходжу слів.

Впевнена, мене б засипали ще більшою кількістю питань, але в кабінет увійшла медсестра, яка відразу накинулась із питаннями про те, що ми тут робимо.

— Виконую вашу роботу, – його голос низький, різкий. Ця інтонація повертає мене до реальності. Він одразу знову стає тим, ким я його знаю.
— Мені шкода.. я можу вам чимось допомогти? - вона прикусила нижню губу, для чого?
— Ти зможеш йти чи нога досі болить? - проігнорувавши медсестру, він звернувся до мене.

Ногу лише трішки пощіпувало, але болі вже не було, схоже, таблетка подіяла. Не було жодного бажання залишатись тут довше, тому я лише кивнула головою. Сил взагалі не було, це все ставало дедалі гірше і я поняття не мала, що мені робити.

Лео взяв мене за руку й рішуче вивів із кабінету. Я навіть не опиралася, хоча поняття не мала, чому не зупинила його. Ми опинилися на парковці університету, і лише тоді, коли він відчинив передні двері свого авто, мій мозок нарешті увімкнувся. Ні, я точно нікуди не збиралася їхати з цим психопатом.

— Я не поїду з тобою! — вигукнула я, намагаючись вирвати руку з його залізного хвату.
— Я просто відвезу тебе додому, не вигадуй, — він буквально впихнув мене в салон. Я ледь не закричала від обурення. Який нахаба!
— Мене забере водій! - я намагалась відкрити двері, але вони були заблоковані. Паніка почала охоплювати мене.
— Якби водій справді мав тебе забрати, то вже приїхав би. Твої пари закінчилися годину тому, — промовив він спокійно. Що? Він ще й мій розклад знає?
— Яка різниця? Дай мені вийти! — я знову смикала дверну ручку з усієї сили, але нічого не виходило. Двері залишалися замкненими, і все, що я відчувала, — це безпорадність. Чому це відбувається саме зі мною?

Лео проігнорував мої зусилля і завів авто. Гаразд. Якщо він просто відвезе мене додому, це не так страшно. Я зможу це пережити. Щоб уникнути додаткових проблем, я вирішила написати мамі, але виявилося, що вона вже надіслала повідомлення раніше. Вона затримується на роботі у Девіда. У Девіда? Звідки це раптом? Зараз мені так потрібні її обійми, її тепло… Але, як завжди, я залишилася наодинці.

— Погані новини? — голос Лео різко витягнув мене з роздумів.
— Тебе це не стосується.
— Слідкуй за язиком, — його тон похолоднів. — Я був надто добрий з тобою. Але може бути й інакше, — його рука раптово лягла на моє коліно. Я інстинктивно стисла ноги, від чого свіжа рана на шкірі почала пекти сильніше.
—Чорт, ти не можеш, щоб не нашкодити собі?
— Це я? Це все через тебе! Припини торкатися мене! Ти мені огидний! — слова вирвались неконтрольовано, злість кипіла у мені. Хоча, глибоко всередині, я знала, що це була не зовсім правда.
— Аріель! — його кулак з грюкотом впав на кермо, і звук цього удару змусив мене здригнутися.

Останнє, чого мені хотілося зараз, — бачити його злу сторону. Але він сам провокував, неначе бажав вивести з себе, і я не могла цьому протистояти. За ці останні два дні в мені вирувала лють сильніша, ніж за всі минулі пів року.

Лео різко вихопив мій телефон, і я відчула, як важкий, роздратований видих вирвався з нього, коли він пробігся очима по повідомленню. Повертаючи гаджет, він навіть не намагався приховати свою зневагу до особистих кордонів. Але я мовчала — всередині наростало бажання якнайшвидше вибратися з цього авто.

Невдовзі я зрозуміла, що ми з'їхали з дороги до будинку Девіда. Напруга в мені зросла, і я, не стримуючи роздратування, обернулася до нього.

— Ти пропустив поворот.

— Ми їдемо до мене, — його відповідь прозвучала так, ніби він повідомляв щось цілком очевидне.

— Я хочу додому, — відповіла я з гіркотою, хоч і знала, що дім Девіда не відчувався справжнім домом. Але це тепер було неважливо.

— Ти не хочеш, — він сказав це з непохитною впевненістю, немовби йому краще знати.

— Це викрадення! — лють прокинулася з новою силою.

— Не створюй драму на рівному місці, — його голос став майже поблажливим. — У такому стані тобі краще не залишатися самій, тому краще подякуй за чудово компанію у вигляді мене, - на його обличчі з’явилася лукава усмішка, що лише підливала олії у вогонь мого роздратування. Як довго ще триватиме цей абсурд?

Минуло хвилин десять у гнітючій тиші, перш ніж ми зупинилися біля величезного житлового комплексу — такого, які зазвичай гордо красуються на бігбордах з гучними обіцянками про розкішне життя. Лео мовчки відкрив мені двері, і не залишалось нічого іншого, як вийти й піти за ним до ліфту.

Ми піднялися на останній поверх, де перед нами постала єдина квартира. Увесь поверх належав йому? Я не могла повірити. Раптом, усвідомлення нахлинуло: я практично нічого не знала про нього, окрім імені. Хто він насправді? Від цієї думки мене охопив неспокій, але ліфт вже відкрив свої двері, і шляху назад не було.