Новенька

1 Розділ.
Починати щось із самого початку - це як підкинути монету, тобі або пощастить або ж це буде тотальний кінець. Особливо, коли твоє життя було спокійне, без будь-яких похибок, 5 днів навчання, вихідні з друзями, дурнуваті побачення з хлопцем, простими словами - звичайне життя 19-річної дівчини, що закінчила перший курс. Саме такою дівчиною була Аріель до того, як її мати вийшла заміж вдруге і їм довелося переїхати до її нового чоловіка.

Аріель.
Новий будинок Девіда був у декілька разів більший за наш з мамою, та що тут приховувати, це був один із тих пентхаусів, що зазвичай публікують у новомодних журналах. Для чого взагалі такий величезний будинок людині, яка увесь цей час жила сама? Це щось типу комплексу? Хоча, мені це на руку, кімната прекрасна, навіть балкон є. Але таке враження, ніби тут роками ніхто не жив, повністю відрізняється від нашої з мамою затишної квартири. Так, вона не була обставлена усіма цими дорогими меблями та коврами, але вона була нашою..
— Арі, люба, спускайся повечеряємо, потім розкладеш валізи, - почувся голос мами і я попрямувала вниз, поїсти точно не завадить.

Ох, кухня справді була неймовірною, не дивно, що мама не перестає усміхатися з того моменту, як переступила поріг цього дому. Я так давно не бачила її такою щасливою.. Вона справді цього заслуговує після усього, що нам довелося пережити, тому я не можу сказати їй, що почуваюсь тут не, як у своїй тарілці. Можливо, з часом все стане на свої місця і вийде звикнутися.
— Все готово, прошу, сідайте, - промовила кухарка, так, у цьому домі є кухарка, садівник і інші, але я поки не до кінця зрозуміла, чим конкретно вони займаються.
Раніше для нас з мамою замовити щось із ресторану було чимось унікальним, а зараз ми сидимо за столом, наповненим їжею, як мінімум, для десяти людей. Чесно кажучи, деякі із цих страв я вбачу вперше, але виглядають вони смачно, тому варто спробувати.
— Аріела, з наступного тижня почнуться заняття у твоєму новому університеті, якщо тобі потрібно щось докупити, обовʼязково скажи, домовилися? - із роздумів мене вивів голос Девіда.
Девід Карсон, новий чоловік моєї мами, але ми бачимося з ним лише втретє, та і їхні з самою стосунки не були довготривалими. Він так швидко покликав її заміж, що у мене виникало занадто багато запитань, але вони обоє сказали, що це було щось типу «кохання з першого погляду» і ця тема закрилася. Та і як я можу щось судити стосовно цієї теми, якщо поняття не маю, що таке ці «метелики у животі» та закоханість.
— Дякую, у мене все є, але не обовʼязково було переводити мене у новий університет, мій, звісно, був не таким престижним, але теж хорошим.
Я знаю, що сама погодилася перевестися, але чим ближче було до навчального року, тим більше сумнівів зʼявлялося у моїй голові. Новий університет давав нові можливості, там навчалися діти найбагатших та найвпливовіших сімей Лондону. Але я не була такою. Я була донькою жінки, що все своє життя пропрацювала асистентом у магазині одягу, ні, я не соромилась цього, навпаки, завжди пишалася тим, що мама змогла самостійно поставити мене на ноги, але я не була із світу всієї цієї «Еліти».
— Повір, ти зможеш і там знайти для себе друзів. До речі, діти мого партнера, також там навчаються, я познайомлю вас наступного тижня, - Девід звучав впевнено і я вирішила довіритися йому, хоча легше від цього не стало.

Вечеря пройшла за розмовами про предмети на другому курсі, мої хобі і всілякі інші незамислуваті теми. Ох, а яким неймовірним був десерт, потрібно буде обовʼязково дізнатися імʼя цієї милої кухарки та подякувати ій. Після солодкого я побажала надобраніч і піднялася до себе. Речі вирішила розкласти вже завтра, зараз точно вже не було для цього сил.

Понеділок. Тиждень пролетів так швидко і тепер я стою перед воротами свого нового університету. «K.М University», наскільки я зрозуміла із статей в Інтернеті, назва на честь головного спонсора, схоже, у когось занадто велике его, але плювати на це, у них справді дуже хороший рейтинг середнього балу для вступу, значно вищий, ніж у моєму попередньому навчальному закладі. Я так довго вагалася заходити чи ні, що лише тепер зрозуміла, що до першої пари залишилося лише декілька хвилин. Добре, що я помішана на контролі і переглянула карту університету і розташування моїх аудиторій по декілька разів перед тим, як приіїхати, єдине, що я не врахувала, що територія набагато більша, ніж я собі уявляла. І тепер мені доводиться бігти по коридору, щоб не отримати зауваження у свій перший навчальний день. Але, хвала усім Богам, я встигаю добігти, от тільки аудиторія закрита.
— Що це значить? - запитую сама у себе, продовжуючи шарпати ручку, але як же «неочікувано», що ситуація від цього ніяк не змінюється.
— Пари не буде, о девʼятій у головному корпусі буде промова на честь початку навчального року, на сайті університету це було вказано, - сказала якась дівчина, яка явно вирішила зжалітися наді мною, побачивши всю цю дурнувату ситуацію.

Я зайшла на сайт університету і так, перші пари справді відмінили, але як я могла цього не помітити, якщо тільки вчора переглядала сайт? Головний корпус знаходиться у протилежному крилі, але у мене ще є 15 хвилин, тому мушу встигнути. Ну, що ж, дорога Аріель, вітаю із початком, можливо, твій університет і змінився, але твоя вдача завжди з тобою.
Що ж, головний корпус знайти було легко, залишилось лише правильно зорієнтуватися, щоб потрапити до зали. Але я не переглядала карту цього корпусу вчора, бо у мене тут взагалі немає пар, а моє орієнтування в незнайомих місцях завжди було жахливим.
— Вибач, ти не знаєш, де головна зала, у якій буде проходити промова на честь відкриття семестру? - я вирішила запитати у дівчини, що стояла біля стенду з різними брошурами.
— Новенька? Прямо і направо.

Я подякувала і попрямувала у тому напрямку, що вона сказала. Чому так очевидно, що я новенька? Чи вона знає усіх студентів, що тут навчаються? Хоча це неможливо, враховуючи, як мінімум, той факт, що тут навчається близько 18.000 тисяч людей. Добре, це явно виглядає дивним, але я нарешті знайшла цю клату залу, яка явно була замала для усієї кількості студентів, що тут знаходяться. Я намагалася хоч трохи протиснутися, але з моїм ростом в 1.67см це було не найкращим рішенням. Потім подумала просто вийти і піти випити кави, нічого ж страшного не станеться, якщо пропустити цей захід, але позаду мене стояло занадто багато людей, тому єдиним рішенням було залишитися стояти на міці. В залі усі затихли, саме так мені стало ясно, що хтось починає свою промову, але не встигла я встати навшпиньки, щоб хоч щось побачити, як мене штовнхнули з такою силою, що на декілька секунд навіть потемніло в очах.

— Якого біса!? - чую я в свою адресу, коли опиняюсь на чужих колінах, варто зауважити, на міцних, як скеля, чоловічих колінах.
Знаєте, коли кажуть, що людина може передати усе лише одним своїм поглядом? Ось це саме та ситуація. Погляд цих сірих очей ніби розрізав мене на шматки, в якийсь момент мені здалося, що я пирнула його ножем, а не просто упала на нього, саме так він дивився на мене.
— Кошенятко, ти або сідай повністю, або ж злізай нахрін з мене, окей? - як хтось може казати в одному реченні щось миле і одночасно щось настільки неприємне?
Але найгірше було те, що абсолютно усі почали дивитися на нас, ніби ми якісь інопланетні істоти, мені навіть здалося, що я помітила спалахи камери. Лише цього і бракувало. Серйозно, браво, Арі! Саме так ти мала розпочати свій перший навчальний день у новому університеті.
— Лео, я попрошу тиші! - почулося з подіуму, на якому вели промову.

Ну, тепер я знаю, як звати хлопця, на якого мені довелося приземлитися, хоча б вибачатися буде легше. Але звідки лектор знав його імʼя? Клянуся, якщо у цьому університеті знають імена кожного, то я боюся навіть думати, яка памʼять у цих людей. Це взагалі реально для людського мозку? Не встигла я обдумати та переварити усе, що було навколо, як міцні руки сіроокого пересунули мене трохи ближче і тепер я нормально сиділа, а не звисала з перила стільця.
— Все нормально, можете продовжувати, - промовив Лео.
О мій Бог, у цього хлопця явно відсутній інстинкт самозбереження і поваги. Хіба так можна? Це ж викладач, а якщо це був ректор? В яку халепу я втрапила?
Аріель уже збиралася вибачитися і покинути аудиторію, щоб не збирати навколо себе ще більше постидних поглядів, як чоловічі руки міцінше стиснули її талію:
— Хоч слово вилетить із цього рота і це буде найгірший рік у твоєму житті, не копай собі могилу ще більше, новенька, - хриплий голос Лео змусив мене упасти в ступір. Якого біса усі знали, що я тут лише перший день? На мені якесь невидиме клеймо?