Новенька

1 Розділ.

Розпочати все спочатку — це наче підкинути монету, сподіваючись на удачу. Може, все складеться чудово, а може, обернеться тотальною поразкою. Особливо, коли твоє життя було таке стабільне і передбачуване: п'ять днів навчання, вихідні з друзями, безтурботні побачення з хлопцем. Просте, звичайне життя дев'ятнадцятирічної дівчини, яка тільки-но закінчила перший курс. Саме такою була я, Аріель, доки мама не вийшла заміж вдруге, і ми не переїхали до її нового чоловіка.

Новий дім Девіда — це цілий палац, набагато більший, ніж наша затишна квартира. Великий пентхаус, наче з тих, які друкують у глянцевих журналах. Здається, що жити в такому місці — його особистий комплекс. Навіщо одинокому чоловікові стільки простору? Хоча, не буду скаржитись. Моя нова кімната — це щось неймовірне, з власним балконом і видом, якого я ніколи раніше не мала. Але тут відчутно, ніби в цих стінах вже давно не звучав голос, не було щирого сміху. Не те, що в нашій старій квартирі: не настільки розкішній, проте рідній і теплій. Там було життя, там ми були вдома.

— Арі, люба, спускайся до вечері, — почувся голос мами. Я зітхнула і пішла вниз. Так, трохи їжі зараз точно не завадить.

Кухня справді вражала — простора, сучасна, з усіма можливими зручностями. Не дивно, що мама світиться від щастя з тієї миті, як переступила поріг цього дому. Я давно не бачила її такою — справді радісною, і після всього, що нам довелося пережити, вона це заслужила. Тож, як я можу зізнатися їй, що сама почуваюся тут чужою? Можливо, з часом усе стане на свої місця, і я звикну до цієї нової реальності.

— Усе готово, прошу сідати, — промовила кухарка, ввічливо вказуючи на стіл. Так, у цьому домі є кухарка, садівник та інші працівники, хоча я поки що не зовсім зрозуміла, що саме вони роблять.

Я звикла, що у нас з мамою замовити їжу з ресторану було святом, а тепер переді мною стіл, заставлений стравами на десятьох. І багато з них я навіть не можу впізнати, але виглядає все надзвичайно апетитно, тому вирішила спробувати.

— Аріель, з наступного тижня почнуться заняття в твоєму новому університеті. Якщо тобі щось знадобиться, скажи, добре? — голос Девіда змусив мене повернутися до реальності.

Девід Карсон — новий чоловік моєї мами. І хоча я бачу його всього втретє, їм вистачило кількох місяців, щоб побратися. Він зробив пропозицію неймовірно швидко, і мама казала, що це було «кохання з першого погляду». Я, звісно, не маю права судити, бо сама поняття не маю про ці «метелики в животі», але це все ж таки викликає у мене безліч запитань.

— Дякую, Девіде, але в мене все є. І не обов’язково було переводити мене в новий університет. Мій, можливо, й не був настільки престижним, але я була задоволена, — відказала я, дивлячись йому прямо в очі.

Його усмішка залишилась незворушною, але я відчула, як важка тиша на мить зависла між нами.

Я розуміла, що сама погодилася на переведення, але з кожним днем, що наближав новий навчальний рік, сумніви лише посилювалися. Так, новий університет обіцяв безліч можливостей: престиж, перспективи, зв’язки, адже там навчалися діти найбагатших і найвпливовіших сімей Лондона. Але це не був мій світ. Я була донькою жінки, яка все своє життя пропрацювала асистенткою в магазині одягу. Ні, я зовсім не соромилася цього — навпаки, завжди пишалася її стійкістю, тим, що вона самотужки зуміла виростити мене. Однак тепер, у світі цієї "еліти", я відчувала себе чужою.

— Повір, ти зможеш знайти друзів і там. До речі, діти мого партнера також навчаються в цьому університеті, я познайомлю вас наступного тижня, — промовив Девід із такою впевненістю, що я вирішила йому довіритися. Проте це не зняло тривоги, яка важким каменем осіла на душі.

Вечеря пройшла в легких розмовах про предмети другого курсу, мої хобі та інші прості теми. І хоч спілкування давалося непросто, принаймні десерт справді виявився чудовим. Я подумала, що треба буде обов’язково дізнатися ім’я кухарки й подякувати їй.

Після вечері я побажала всім на добраніч і піднялася до своєї кімнати. На розкладання речей не залишалося сил, тож вирішила залишити це на завтра. Зараз найбільше хотілося просто відпочити й на мить забути про майбутні зміни.

Складалося враження, ніби весь тиждень пролетів одним миттєвим спалахом, і ось я вже стою перед воротами нового університету. "B.G University". Я прочитала про нього все, що змогла знайти: названий на честь головного спонсора, університет мав рейтинг вступного середнього балу набагато вищий, ніж у моєму попередньому закладі. Здалося, що хтось, очевидно, з непомірним его, вирішив увічнити своє ім’я, але мені було все одно, доки це місце гарантує хорошу освіту.

Я стояла перед входом, вагаючись так довго, що не помітила, як до першої пари залишалося лише кілька хвилин. На щастя, я переглядала карту кампусу декілька разів перед приїздом, і це дозволило мені хоча б приблизно орієнтуватися. Але навіть попри це, довелося бігти коридорами, аби встигнути — і в останню мить я все ж добігла. Та щойно спробувала відкрити двері аудиторії, зрозуміла, що вони зачинені.

— Що за…? — тихо пробурмотіла я, продовжуючи смикати дверну ручку, ніби сподіваючись, що вона таки піддасться.

— Пару скасували. О дев'ятій у головному корпусі відбудеться промова на честь початку семестру. Це було зазначено на сайті, — зауважила якась дівчина, побачивши мій вираз обличчя.

Поспіхом я зайшла на сайт університету, і точно — інформація про церемонію була розміщена там, просто як я могла цього не помітити вчора, переглядаючи розклад? Головний корпус знаходився на протилежному боці кампусу, і я знову змушена була бігти.

Знайти головний корпус було нескладно, але всередині я одразу розгубилася. Звичка орієнтуватися за картами тут не допомагала, бо я не переглядала план цього корпусу.

— Вибач, ти не підкажеш, де головна зала? — звернулася я до дівчини, що стояла біля стенду з брошурами.

— Новенька? — усміхнулася вона. — Прямо і направо.