Новорічний бонус

Лео

Коли я був дитиною, Новий рік не мав для мене жодного особливого значення. У моїй родині на такі речі просто не знаходили часу. Жодних спільних прикрашань будинку, жодного очікування опівночі, жодних розпакованих під ялинкою подарунків. Про сімейні застілля я взагалі мовчу.

Це був звичайний день у календарі — ще один, який потрібно було пережити.

Усе змінилося з Аріель.

Вона зробила Новий рік нашою традицією. Тихою, але незмінною. Уже дванадцять років поспіль ми святкуємо його в сімейному колі — з гірляндами, запахом їжі, дитячим сміхом і відчуттям, що нам нікуди не треба поспішати.

Цього ж року Аріель і Евелін домовилися святкувати разом. Вони вирішили, що так буде веселіше для дітей. Більше шуму, більше хаосу, більше подарунків. Особливо для Луїзи — нашої гіперактивної доньки, яка обожнює ходити в гості й вважає будь-який чужий дім майданчиком для пригод.

Єдиною проблемою було те, що ми не завжди беремо з собою Оскара й Луну.

— Лу не може обрати, яку сукню їй варто вдягнути. Можливо, ти зможеш їй якось допомогти? — Аріель з’являється в моєму кабінеті майже беззвучно, з тією усмішкою, що завжди роззброює. — Твоя думка для неї найважливіша.

Я відриваюся від екрана, відкладаю телефон і відсуваю крісло назад.

— То все так серйозно? — не стримуюся й усміхаюся у відповідь.

— Так. Дуже серйозно.

Я встаю, обходжу стіл і беру її за руку, коротко стискаючи пальці.

— Веди мене до нашої модної королеви.

— Обережно, — шепоче Аріель, коли ми виходимо в коридор. — Вона вже двічі передумала і один раз образилася на дзеркало.

— На дзеркало? — я піднімаю брову.

— Воно не оцінило її драматизм, — зітхає Аріель, але продовжує посміхатись.

У дитячій кімнаті Луїза стоїть посеред килима, наче на сцені. Перед нею — дві сукні, розкладені на ліжку: одна з блискітками, друга — ніжно-рожева, з пишною спідницею. Вона переводить погляд з однієї на іншу так, ніби вирішує долю світу.

— Тату! — вона миттєво повертається до мене, очі широко розкриті. — Я не знаю! Чому не можна вдягнути одразу обидві сукні?

Я ледь стримую усмішку й присідаю поруч, щоб бути з нею на одному рівні.

— Теоретично можна, сонечко, — кажу серйозно, — але на практиці тобі буде зовсім незручно. І танцювати, і бігати.

Луїза насуплюється, стискає тканину в кулачках.

— Але я хочу бути там найкрасивішою дівчинкою…

Від її слів щось м’яко стискається всередині. Я беру її маленьку руку в свою, відчуваючи, як вона тепла й довірлива.

— Ти й так найкрасивіша дівчинка, моя маленька, — кажу тихо. — У будь-якій сукні.

Вона дивиться на мене кілька секунд, ніби перевіряє, чи я справді це маю на увазі, а потім усміхається.

— Навіть у піжамі?

— Особливо в піжамі, — підтверджую я.

Аріель, що весь цей час спостерігала з дверей, тихо сміється.

— А я можу вдягнути ось цю, — Луїза показує на сукню з блискітками, — а потім переодягнути іншу? Так жодна з них не образиться.

Я хитаю головою з удаваною серйозністю, але усмішка все одно проривається.

— Усе, чого забажає моя королева.

Луїза задоволено випрямляє спину, ніби щойно отримала офіційний титул, а потім раптово згадує ще щось важливе.

— І я навіть можу взяти Луну?

Її голос стає обережнішим, очі дивляться вгору — вона вже знає відповідь, але все одно намагається.

Я зітхаю й м’яко стискаю її пальці.

— Ми ж уже домовилися, чи не так, мила? Що Луна сьогодні побуде з Оскаром.

Луїза насуплюється, нижня губа трохи випинається — рівно настільки, щоб це виглядало драматично, але не перетворилося на сльози.

— Але Луна сумуватиме…

— Вона буде з Оскаром, — втручається Аріель, підходячи ближче й сідаючи поруч. — А він сумує ще більше, коли залишається сам.

Луїза замислюється. Це видно по тому, як вона водить носком по килиму й зітхає вже тихіше.

— Тоді… — каже вона нарешті, — я поцілую її в носик, щоб вона не так сумувала.

— Це дозволяється, — киваю я. — І навіть заохочується.

Вона миттєво світлішає, кидається з кімнати й кричить на весь дім:

— Луууно! Я скоро повернуся!

Я проводжаю Луїзу поглядом, доки її кроки не стихають у коридорі, а потім повертаюся до Аріель.

— Янголе, Даміан уже готовий? — питаю, м’яко торкаючись її руки.

— Так, — вона киває. — Спустився на кухню перекусити.

Я усміхаюся. Даміан у цьому стабільний.

— Отже, — кажу я після короткої паузи, — виходить, що залишилося зібратися лише тобі.

Вона підозріло примружує очі.

— Саме так. А що?

Я роблю крок ближче, забираю в неї з рук стрічку, яку вона машинально крутила між пальцями, і кладу на тумбочку.

— Я подумав… — нахиляюся до неї трохи ближче, знижуючи голос, — що можу тобі допомогти.

— Лео, — вона хитає головою, але в усмішці вже більше тепла, ніж застереження. — У нас діти вдома.

— Саме тому, — відповідаю я, — потрібно користуватися кожною хвилиною, поки вони зайняті.

Я обережно заправляю пасмо її волосся за вухо, затримую пальці на мить довше, ніж потрібно. Аріель дивиться на мене уважно, ніби зважує, наскільки далеко я збираюся зайти.

— Через сорок хвилин нам потрібно виїжджати… — нагадує вона, але в голосі немає справжнього застереження.

— Я впораюся швидше, мила, — відповідаю, нахиляючись ближче.

Вона тихо зітхає й ледь усміхається.

— Не настільки швидко, щоб я встигла нанести макіяж, коханий.

— З’їсти свій десерт я точно встигну, — кажу невинно, але мій тон видає мене з головою.

— Лео… — вона сміється, хитає головою, але не відступає.

І вона не сперечається, коли ми опиняємося в нашій спальні, а двері за нами тихо зачиняються.

Мій Янгол без зайвих слів знімає з себе сукню, дозволяючи мені затримати погляд довше, ніж слід. Я притискаюся ближче, ловлю її подих, і світ за межами цієї кімнати на деякий час перестає існувати.