36. Мій герой

Лео.
Даміану сьогодні виповнилось два місяці. І це були найдовші, найшумніші, найвиснажливіші — і водночас найсвітліші — два місяці мого життя.

Маленька версія мене, тільки голосніша і хитріша, не витримувала й хвилини без Арі. Якщо поруч був я або Мерлін — спокій тривав хвилин тридцять. Максимум. Потім — крик, вимога, невдоволення. Маніпулятор ще той. Але мій. Наш. І я б не змінив жодної миті.

Сьогодні був мій вихідний. І я сподівався бодай трохи часу провести з дружиною. Без радіоняні в руці, без пляшечок, підгузків і графіків сну. Просто — з нею.

Даміан спав у вітальні. Мерлін була поруч. Арі мала бути нагорі — у ванні. Тиша, рідкісна й тендітна, зависла в повітрі. Це був мій шанс. Я підійшов до дверей ванної, потягнув за ручку.

— Не заходь! — її голос був різкий. Не переляканий. Просто… твердий.

— Мила, я вже бачив тебе голою. І не один раз, — пробурмотів я, відчиняючи двері.

Вона поспіхом натягнула халат, відводячи погляд. Рухи її були напружені, невластиві їй. Колись вона могла роздягатися переді мною легко, з усмішкою, із викликом. А зараз… ніби ховалась.

Ми спали в одному ліжку, коли Даміан давав можливість. Але не більше. Я не тиснув. Знав, що їй потрібен час. Але… я бачив, як вона вдивляється в себе в дзеркалі, наче намагається знайти там щось загублене. Як швидко відвертається, щойно помічає, що я дивлюся. І не розумів — чому. Що за чортівня?

— Лео, я ж попросила… — її голос став м’якшим, але в ньому ховалась втома. І щось іще. Наче тріщина.

— Я скучив, — тихо сказав я, підходячи ближче.

Мої руки торкнулись її талії, обережно притискаючи її до туалетного столика. І одразу — той самий аромат карамелі, який завжди асоціювався тільки з нею. Теплий, солодкий, домашній. Я нахилився, губами торкнувся її шиї, повільно, зосереджено — як молитва. Чорт, як же я скучив за своєю дружиною.

— Мені потрібно до Даміана… — прошепотіла вона, спробувавши відсторонитись. Але її руки не тиснули. Вони просто… просили простору.

— Він спить. І він з Мерлін, — я притримав її, лагідно, не силою, — а в спальні є радіоняня. Все під контролем.

Вона не відповіла. Лише опустила очі. Пальці стиснули край халата. І я помітив — як вона завмерла. Не від збудження. Не від ніжності. Від… страху?

Я повільно відступив. Побачив — як її плечі трохи опустились. І тоді мене накрило.

— Арі… — прошепотів я. — Що відбувається?

— Нічого, — вона одразу зреагувала. Занадто швидко.

— Хіба ми вже не пройшли етап, коли нічого не приховуємо, мила?

Вона мовчала. Підняла на мене погляд — розгублений, втомлений. Пальці міцно стискали пояс халата, наче це було єдине, що ще тримало її зібраною.

— Це через Девіда?.. — слова вирвались самі. — Через те, що він… намагався зробити?..

Чорт. Як я раніше не подумав про це?

Арі ніколи нічого не говорила прямо, але ця тиша була криком. Після похорону її матері вона стала іншою — замкненою, відстороненою. Я пояснював це горем, стресом, усім, чим завгодно… тільки не тим, чим воно було насправді. Травмою.

— Ти… бачив те відео?.. — її голос зламався. — Боже...

— Тш-ш-ш… — я обережно поклав долоню на її щоку, погладив кінчиками пальців. Її шкіра була гарячою, напруженою. — Ти ж знаєш, що я ніколи не примушу тебе. Ніколи.

— Я знаю, — прошепотіла вона, нахиляючись до моєї руки і поцілувала мою долоню з такою ніжністю, що в грудях щось стискалось. — Звісно, я знаю. Просто…

— Просто що, мила? — я нахилився ближче, обережно, не тиснучи.

Вона замовкла на мить. І потім, майже несміливо, наче боялася почути власні слова вголос, прошепотіла:

— У мене шов. І розтяжки. І… — голос її зірвався, затремтів. — Це не те тіло, яке було раніше. Не таке, яким ти його пам’ятаєш.

І от воно. Нарешті. Біль, захований під шарами мовчання, самотності й втоми. Я повільно притиснувся чолом до її лоба.

— Арі… я не закохувався у твою талію. І не тримався за твої стегна, коли ти втрачала контроль, через те, що вони були ідеальними. Я закохувався в тебе. В усю. Таку, яка є.

— Але тепер я інша… — прошепотіла. — Я відчуваю себе ніби… поламаною.

— Ти — не поламана. Ти — вижила. Твоє тіло винесло біль, пройшло крізь темряву, віддало все, щоб наш син міг дихати. Це не поразка. Це сила.

Я відступив на крок, обережно, поглядом запитуючи дозволу. Вона не зупинила. Тільки стояла, важко дихаючи.

Повільно я розв’язав вузол на її халаті. Тканина розійшлася, відкривши тіло, яке вона так боялась показати. Я провів пальцями вздовж шраму, по її животі, легким дотиком — не з жалем, а з повагою.

— Цей слід — не тягар, Арі. Це знак того, що ти — воїн. І я ніколи не дивитимусь на нього інакше.

Я повільно опустився на коліна перед нею, не зводячи очей із її обличчя, вловлюючи кожен відтінок реакції. Мої руки ковзнули до її стегон, обійняли їх із владною ніжністю, зупинившись на сідницях — міцно, але без грубості.

Мої губи м’яко торкнулися її живота, ковзаючи вниз, залишаючи вологу доріжку з поцілунків. Я затримався біля тонкого, ледь помітного шраму, на мить вшанував його ніжним дотиком. Вона здригнулась, різко видихнувши, пальці міцно стиснули край столу за її спиною.

— Ти не проти, якщо я нарешті отримаю свій десерт, мила? — прошепотів я, зупинившись зовсім близько до її пульсуючого центру.

— Лео... — її щоки спалахнули рум’янцем, але вона кивнула, злегка розвівши ноги. Її тіло вже говорило більше, ніж слова.

Я не став втрачати час. Вона дала мені дозвіл — і тепер належала мені, принаймні на цю мить. Я тримав її стегна міцно, утримуючи її на місці, не дозволяючи ані відійти, ані втекти від того, що я збирався зробити.

Мій язик повільно ковзнув по її внутрішній стороні стегна, вгору, все ближче до її центру, ще до того, як вона встигла підготуватись. Я не був ніжним. Я був голодним.