26. Увійти чи повернутись?

Лео.
Кожна дія має свою причину. Кожне рішення — свій наслідок. Ці слова я вичитав у батьковій бібліотеці ще підлітком і вони міцно засіли у свідомості. Але тоді я не знав одного: книжки мовчали про почуття. Про те, як вони здатні поглинути людину цілком. Я розумів, що таке злість, агресія, ненависть — це було моїм другим «я». Але кохання? Тепло? Відчуття, ніби чиєсь життя важить більше за твоє? Про це я дізнався тільки з появою Аріель.

Вона вважала, що на початку нашого шлюбу була для мене ніким. Маячня. Від самого першого дня, коли наші погляди зустрілися, Аріель стала важливішою за будь-кого. Ця зеленоока проблема з величезним серцем оселилася десь глибоко в мені, укорінилася, наче вірус... Вірус, від якого я й не думав шукати ліки.

Сьогодні ми мали поїхати обирати речі для нашого майбутнього сина. Дитячу вже відремонтували, залишились лише деталі — найнезначніше й водночас найважливіше. Увесь цей час я стежив за станом Аріель. Навіть коли вона трималась осторонь, я помічав кожну дрібницю. Особливо вночі. Вона часто ворушилася уві сні, куталася в ковдру, ніби шукаючи захисту. Це було моїм безмовним сигналом — обійняти її. І хай наяву вона намагалася тримати дистанцію, підсвідомо її тіло тягнулося до мене. Поруч зі мною вона, попри все, засинала спокійніше.

— Я б могла впоратися сама. Або покликати Еві, — її голос прозвучав м’яко, але з тією впертістю, яка часом доводила мене до сказу. Ми сиділи в авто, двигун глухо буркотів, ніби відчуваючи напругу між нами.

— Це і мій син теж, якщо ти раптом забула, — кинув я, стискаючи кермо. Її звичка тягнути все на собі вибивала мене з рівноваги.

Аріель зітхнула й ледь усміхнулася.
— О, я ніколи б не забула, — сказала вона, обережно гладячи округлий живіт. — Даміан настільки активний, що іноді мені здається, ніби він грає футбол моїми органами.

Я поглянув на неї. У її словах не було роздратування — радше втома, та й ця звичка жартувати посеред тривожних моментів залишалась незмінною. Але я не міг ігнорувати те, що вона й справді виглядала виснаженою.

— Може, заїдемо до лікаря? — запропонував я. Турбота й тривога завжди йшли у моїй голові пліч-о-пліч.

— Лео, це норма, — вона посміхнулася ширше, намагаючись мене заспокоїти. — Ми не будемо відривати когось від роботи через дрібниці.

Дрібниці. Для неї, можливо. Але не для мене.

— Їй за це платять, — пробурмотів я, на що Аріель лише закотила очі. Її мовчазне «Боже, дай мені сили» було гучнішим за будь-які слова.

Відверто кажучи, шопінг ніколи не входив у перелік моїх улюблених занять. Я б радше сидів на засіданні ради директорів без перерви на каву, ніж тинявся між вішалками. Але зараз — це було інше. Ми купували речі для нашого сина. Для нашого Даміана. І це змінювало все.

Арі обрала кілька комплектів блакитного кольору — орієнтувалася, як більшість, на зовнішній вигляд. А для мене важливим був склад тканини. Вона тільки зітхнула й сказала, що я перебільшую. Перебільшую? Як можна перебільшувати в такому питанні? Мій син не носитиме одяг, нашпигований хімією. Крапка.

— Це вже занадто, Лео! — вигукнула вона, вказуючи на переповнений візок із дитячими іграшками.

— У нього має бути вибір, — відповів я спокійно, хоча всередині ледь стримував усмішку. Вона виглядала так, ніби стоїть перед катастрофою всесвітнього масштабу.

— Справді? — Арі з недовірою глянула на мене. — Навіщо йому двадцять боді, які відрізняються лише кольором? Ми вже взяли комплект із десяти. Це більш ніж достатньо!

— Не вистачить, — заперечив я, нахиляючись до полиць. — Я читав, що дітей доводиться переодягати по кілька разів на день. Це необхідність, не розкіш.

Вона демонстративно розвернулася й пішла в інший відділ, не приховуючи роздратування. Спостерігаючи за її рішучою ходою, я на мить замислився: вона справді незгодна чи просто сперечається з принципу?

— О, ні! Це вже занадто! — її голос долинув з відділу дитячого харчування. Я попрямував туди, де Арі стояла з рукою на лобі, наче в неї щойно забрали останню надію.

— У чому тепер проблема? — запитав я, глянувши на полиці.

— Ти ще й питаєш? — вона вказала на коробку в моїх руках. — Навіщо йому машинка на пульті керування? Він до року навіть не ходитиме!

— Хм… — я уважно розглянув упаковку. — Згоден, до того часу ця модель може стати застарілою.

Аріель лише втомлено зітхнула й почала розглядати пляшечки для годування.

— Ти взагалі чула, що я сказав? — кинув я, обираючи між двома моделями. — Ця пляшечка має кращу систему антивакууму. Це зменшить ймовірність колік.

— Боже, Лео… — вона потерла скроні. — Якщо ти так само прискіпливо вибирав будівельні матеріали для офісу, мені шкода твоїх підлеглих. 

Якщо моя дружина справді сподівалась виграти мене у суперечці щодо комфорту нашої майбутньої дитини, то у неї не було шансів. Я міг поступитися багатьма речами заради неї — кинути роботу раніше, виконувати її примхи посеред ночі, навіть дивитись безглузді реаліті-шоу, — але не цим. Тут я стояв непохитно.

Коли ми нарешті повернулися додому, вечір уже огортав місто м’якою темрявою. Арі виглядала виснаженою — день на ногах був для неї випробуванням, і я бачив це у кожному її русі, навіть попри спроби здаватися сильною.

Вона дістала з морозилки шоколадне морозиво й улаштувалась на дивані, загорнувшись у м’яку ковдру, шукаючи фільм. Оскар, ніби розуміючи, що зараз найкращий час для обіймів, безцеремонно вклався поруч, відтіснивши більшу частину простору.

Я міг би зауважити, що вона пропустила вечерю й тепер замінює її солодким, що не найкращий варіант, особливо зараз... Але замість цього мовчки приніс склянку води й вітаміни, поклавши перед нею.

— Дякую, я забула про них, — втомлено мовила вона.

— Як завжди, — усміхнувся я, намагаючись зробити тон легким.

— Ох, тільки не починай із цим, Лео... Я зараз не готова до твоїх лекцій.