5. Твій шанс.

Аріель
Лео вийшов, залишивши мене за столом у неприємному замішанні. Мерлін повернулася до кухні, злегка посміхаючись, ніби знала щось, чого не знала я. Звісно, я розуміла, чому вона вийшла, залишаючи нас вдвох. Напевно, їй здалося, що це гарна ідея. Але звідки їй взагалі було знати, що її "допомога" точно зайва?

— Люба, хочеш ще чогось? — її голос прозвучав м’яко, майже материнськи.

— У нас є шоколад? Або пончики? — я сама здивувалася своєму бажанню, яке ще вчора здавалося примхою, а сьогодні стало справжньою потребою.

— Звісно, з солоною карамеллю? — вона поставила питання так невимушено, що я мало не відповіла автоматично, поки її наступні слова не застали мене зненацька. — Лео сказав, що ти любиш саме ці.

Я застигла на мить, гублячись у думках. Чому він має пам’ятати такі дрібниці, але при цьому поводитися як повний придурок?

Мерлін поставила переді мною коробку з пончиками, і всі питання раптово зникли. Я забула про манери, відкушуючи великими шматками. Боже, які ж вони смачні.

— Бачу, у когось справді апетит за двох. Це чудово, — сказала Мерлін, посміхаючись.

Я завмерла. Її слова прозвучали наче грім серед ясного неба.

— У тебе ще не почався токсикоз?

Моє серце мало не зупинилося, а пончик застряг у горлі.

— Як ви...? — я вирвала кілька слів, намагаючись зібрати думки.

— О, дитино, — перебила вона мене з м’якою усмішкою. — Ти час від часу торкаєшся свого живота. Важко не помітити.

Мій живіт. Чорт.

Якщо це помітила Мерлін, то це означає одне: у мене проблеми. Великі проблеми.

— Судячи з твого виразу обличчя, Лео ще не знає, — тихо промовила Мерлін, і її слова були наче влучний удар. — Я так і думала.

Я опустила очі, не знаючи, як відповісти.

— Ви можете поки потримати це в таємниці? — мій голос зірвався на прохання.

— Звісно, мила. — Вона сіла навпроти мене, дивлячись із ніжною турботою. — Хочеш зробити сюрприз? Він точно буде радий.

Я напружилася. Радість? Це слово здавалося недоречним, коли мова йшла про Лео. Сюрприз? Я просто намагалася придумати, як вийти з цього з мінімальними втратами.

— Чому ви так впевнені? — запитала я, дивлячись на неї.

Мерлін усміхнулася, ніби я щойно поставила найнаївніше запитання в її житті.

— Він завжди хотів молодшу сестру. Потім був згодний навіть на брата, — її усмішка стала ширшою, і вона додала: — Але двоє таких, як Лео, цей будинок точно б не витримав.

Я засміялася, не втримавшись. Вона мала рацію, хоча й мимоволі змусила мене уявити, яким Лео був дитиною.

— Але він єдина дитина в сім’ї, — обережно зауважила я, намагаючись перевести розмову в інше русло. Сподівалася, що хоча б це виявиться правдою.

— Так, — кивнула вона, її обличчя посерйозніло. — Кетрін не хотіла більше дітей. Вона зробила аборт, коли Лео було сім чи вісім.

Мій погляд мимоволі опустився на чашку чаю, і я відчула, як у грудях щось стислося.

— А потім, коли вона знову завагітніла і вони вирішили залишити дитину, сталася та злощасна аварія.

Її слова вдарили сильніше, ніж я могла очікувати. Боже мій. Не дивно, чому Лео так ненавидить Девіда. І не дивно, чому він завжди здавався таким жорстким і закритим.

Але що мене дійсно налякало, так це думка про те, що Лео зробив би, якби дізнався, що я навіть розглядала можливість позбутися дитини.

— Ох, люба, я не розповіла це, щоб засмутити тебе, — сказала Мерлін м’яко, помітивши, як я напружилася. — Я лише хотіла сказати, що він буде радий у будь-якому випадку. Тим паче, достатньо лише побачити, як він дивиться на тебе.

Від її слів у мене на губах ледь не з’явився гіркий сміх, але я стримала себе. Як він дивиться на мене? Як на можливість помститися? Як на зрадницю?

— Мені вже потрібно йти, — швидко промовила я, піднімаючись із-за столу. — Я планувала зустрітися з мамою. Водій вже мав би приїхати. Дякую за сніданок.

Мерлін кивнула, але я помітила її зацікавлений погляд. Вона завжди була спостережливою, і це здавалося навіть лякаючим.

Я попросила водія висадити мене біля торгового центру. Звісно, я не збиралася там залишатися. Мені потрібно було потрапити до клініки на огляд. Але я не могла дозволити собі сказати точну адресу. Лео б неодмінно дізнався.

Я залишила телефон у камері схову, бо хто знає, чи не приєднав він до нього якийсь локатор? У питаннях контролю Лео був майстром, і я вже давно ні в чому не сумнівалася.

Коли я чекала лікаря у кабінеті, у мене всередині все стискалося. Мені було важко навіть дихати. Я повернулася сюди після декількох тижнів. Востаннє, коли я тут була, я записалася на переривання вагітності. Але тоді я так і не прийшла.

У мене не вистачило духу.

Я стискала руки на колінах, намагаючись зупинити тремтіння. Як я взагалі могла навіть подумати про це? Вбити власну дитину?

Думки про те, що Лео дізнався б, що я планувала, лише посилювали страх і біль. Я знала, що він би мене ніколи не пробачив. Але головне — я не могла пробачити цього собі.

— Рада вас знову бачити. Як самопочуття? — запитала лікар, заходячи до кабінету і сідаючи за стіл. Її голос був спокійним, але професійно відстороненим.

— Нормально. Я добре себе почуваю, — відповіла я швидко, майже автоматично, намагаючись приховати власну невпевненість.

Лікар кивнула, уважно дивлячись на мене поверх паперів, які вона переглядала. Її наступне запитання прозвучало прямо і без жодного натяку на осуд:

— Я так розумію, що ви вирішили залишити дитину?

— Так, напевно… — я відчула, як голос зрадницьки затремтів.

Лікар уважно стежила за моєю реакцією, і її обличчя залишалося спокійним.

— У вас ще є час, — сказала вона тихо, але впевнено. — Але краще не затягувати з остаточним рішенням, тому що чим далі, тим вищими будуть ризики для здоров’я.

Я кивнула, відводячи погляд у бік. Її слова звучали логічно і раціонально, але всередині мене все стискалося.