РОЗДІЛ 18: Неврахований фактор

Погляд треба було відвести. Це було б найпростіше, найприродніше рішення: подивитись у вікно, у телефон, на підлогу маршрутки, куди завгодно. Так роблять усі нормальні люди, коли випадково зустрічаються очима з незнайомцем у транспорті.

Але він не відвів. Бо в його голові вже почався процес, який неможливо було зупинити.

Когнітивний дисонанс — сухий термін із підручника з психології. Конфлікт двох несумісних моделей реальності. Мозок намагається одночасно тримати обидві, і вони починають тертися одна об одну, як шестерні механізму, які погано підігнані одна під іншу.

Перша модель була простою. Перестати дивитись на дівчину прямо зараз, просто перевести погляд на будь-який інший обʼєкт за вікном чи всередині маршрутки. Не робити нічого. Просто дочекатись, поки дівчина доїде до своєї зупинки і вийде. Або мовчки доїхати до власної і не обертаючись піти додому.

Друга модель була зовсім іншою. Адже можна було заговорити з нею. Сказати щось звичайне чи миле, таке, що ні до чого не забовʼязує, і почути її голос. Побачити, як вона заправить пасмо волосся за вухо, як посміхнеться.

І ці дві моделі ніяк не хотіли зливатися.

Іван дивився на знайому незнайомку, і мозок раз за разом намагався накласти одну версію на іншу.

Він навіть пробував переконати себе, що це не Олена. Можливо, це лише схожа людина!?

Але її рухи, брови, те, як вона тримала термінал у руці були Оленчиними, майже такими, як він бачив на екрані, хіба що по-дівочому менш плавними, швидшими, ніж у жінки, до якої він вже встиг звикнути. 

Його серце раптом почало битися швидше. Іван відчув майже дитяче бажання перевірити. Просто дізнатися. Нічого більше. Він змусив себе вдихнути повільніше, і майже наважився відкрити рот і привітатись, як у голові з’явилась інша думка: «А чи можна?»

Йому ніхто ніколи не говорив про такі ситуації. У навчальних модулях і коротких інструктажах, що проводились декілька разів за час його стажування, розповідали про похибки, про алгоритми, про протоколи оцінки, про етичні дилеми, але жодного разу не йшлось про те, що робити, якщо зустрінеш агента, з яким працював у програмі, в реальному житті. Іван спробував пригадати правила, чи було в них щось про заборону спілкування з агентами. Ні.

Формально агенти були просто людьми, звичайними громадянами. Система лише спостерігала.

Можливо, корпорація розраховувала, що працівник просто не здатний запамʼятати агентів, з якими працює, щоб потім ідентифікувати якогось з них в реальному житті. Тим паче з різницею у вісімнадцять років. Тим паче норміса. 

Якщо бути максимально чесним із самим собою, то чи памʼятає він імʼя чи обличчя бодай одного сірого агента, що зʼявлявся перед ним на екрані? Хіба що свого найпершого агента, Сергія Іва... Але навіть його прізвище вже було напівстертим з памʼяті. Як же там? Іванов? Іваненко? І риси обличчя його пливли…

А ще Іван не міг навіть припустити, скільки років йому могло б бути зараз — пʼять, десять, менше? — бо він взагалі не памʼятав, скільки йому було в симуляції «Скріптезису», коли він його бачив.

А це ж його перший, такий важливий агент. Інших, яких він бачив по сотні в день, він не те що не памʼятав, навіть не фіксував.

На це був розрахунок компанії? На те, що для працівника обличчя на екрані зіллються в одну середньостатистичну пляму без імені і віку? Корпорація не могла уявити, що дві людини з різних боків екрану зможуть зустрітись в реальному світі?

Іван ковтнув повітря. Отже, крамоли не буде, якщо він заговорить до Олени?

Іван відчув, як ця думка починає звучати дедалі переконливіше.

Маршрутка знову хитнулася на повороті. Коліна дівчини ледь відчутно торкнулись ноги Івана, але цього було достатньо. Іван зрозумів, що якщо зараз не заговорить, то шкодуватиме про це ще дуже довго.

Він нахилився трохи вперед. Голос прозвучав тихіше, ніж він планував:

— Перепрошую.

Дівчина підняла очі і подивилася на нього.

Зблизька вона виглядала ще молодшою. І напрочуд ще більше схожою.

Іван на секунду забув, що хотів сказати.

— Так? — сказала вона.

Її голос був такий лагідний, спокійний, теплий. Знайомий.

Іван відчув, як у нього знову стискається груди.

Він зібрався.

— Ви… — він зупинився, швидко перебудовуючи фразу, тому що ледь не запитав, чи не звуть її Оленою, — Ви виглядаєте знайомо. Ми вже десь бачилися?

Класична, банальна фраза. Вона прозвучала настільки стандартно, що Іван сам ледь не усміхнувся.

Дівчина трохи примружилася, уважно розглядаючи його обличчя. Кілька секунд. Іван відчув, що ці секунди розтягуються майже болісно.

Потім вона ледь знизала плечима.

— Не знаю, — сказала вона. — Навряд.

Вона говорила спокійно, без роздратування.

Іван зібрався з силами.

— Ви випадково не вчитеся в університеті Шевченка? — він назвав заклад, який бачив у її профілі. І одразу відчув, як щось усередині нього завмерло.