РОЗДІЛ 17: Зустріч з майбутнім

Першого ранку після підписання контракту Іван прокинувся раніше, ніж зазвичай. О 6:10. Рівно, як того ранку, коли він мав вийти на перший день стажування. Пригадав, як дивився в стелю в той день. Вона була точнісінько такою самою, як тепер. А все решта було інакшим: очікування, емоції, переживання, навіть бачення власного майбутнього.

Він лежав, чекаючи будильник, і слухав власне серце. Воно билося рівно, але під цією рівністю жила напруга. Така, яка буває перед важливим іспитом, коли вже пізно щось змінювати, але ще можна уявляти найгірше.

І він уявляв. Що йому можуть закрити доступ до міста. Його міста, до якого він звик, навіть не знаючи його реальної назви. До міста, де живуть люди, чию долю він визначав останній місяць. І ті, чию він все ще не визначив чи, принаймні, не підсвітив для системи. Про Марту і Олену.

Іван лежав і прокручував у голові варіанти. Це було цілком логічно: зміна статусу в компанії — зміна локації, можливо рівню доступу чи його меж. І тоді зникне дівчина-похибка альфа класу. Не буквально — її просто не буде в його зоні. А разом із нею зникне і кухня, Олена, ранкове світло у вікні…

Іван відчув себе маленьким павучком, що заплутався у власному павутинні.

А ще була інша тривога — система могла помітити. Адже вона могла бачити все: час фокусу, частоту переглядів, повторюваність інтересу до одного профілю. Та чи бачила? Чи позначила це, як щось значуще? Можливо, це вже було у звітах. Можливо, його цікавість входила в межі допустимої. Можливо…

Іван підвівся з ліжка різким рухом, ніби хотів витрусити ці думки з голови. Вперше за багато років пішовши до ванної не о 6:44. 

Він вирішив, що має забути про Марту. Почати новий день з нового аркушу. Зробити вигляд, що цієї похибки ніколи не було. Далі він мав поводитися як професіонал: без прив’язаностей, без зайвих інтересів, без чужих кухонь.

Дорога до офісу здалася дивно короткою.

Світ був таким самим, як учора: ті самі люди, той самий транспорт, ті самі рекламні екрани, які обіцяли швидкість, комфорт і нову модель життя. Але щось у сприйнятті змінилося. Учора він ішов сюди як гість. Сьогодні — як частина системи.

У робочому залі все виглядало теж так само: м’яке світло, клімат-контроль, Артем, що вже наче чекав на його появу.

— Система вже оновила твій доступ. Можеш починати, — це прозвучало буденно. Як не намагався Іван не зміг вловити в словах начальника відділу підтексту.

Іван кивнув і сів у своє крісло. Інтерфейс розгорнувся плавно, знайомо. Але тепер у ньому з’явилися нові шари. Більше параметрів. Більше варіантів.

На секунду Іван відчув майже дитяче захоплення. Наче йому дали складніший інструмент. І одразу ж, дивуючись, що не тремтять руки від схвилювання, він перевірив карту — чи змінилась локація?

Секунда, поки провантажувався інтерфейс здалася вічністю. Йому майже вдалось погасити щасливу посмішку — ні, він залишився працювати у «своєму» місті!

Раптом на особистому терміналі з’явилося повідомлення.

“Надходження коштів.”

Він відкрив його машинально і завмер. Сума була приголомшливою. Гроші вже лежали на рахунку. Чисті, холодні, точні. Він зрозумів, що це рештка суми за стажування. І, напевне, аванс. 

Чому гроші прийшли саме зараз? Це не могло бути випадковістю. У «Скріптезисі» навряд чи хоч щось могло статись випадково. Час надсилання, форма повідомлення, навіть сухий службовий тон — усе виглядало як частина процедури. Можливо, це просто стандартний фінансовий протокол. Закриття стажування, перший день нового контракту, автоматичний переказ. А можливо — ні.

Іван раптом подумав, що система могла зробити це навмисно. Не тому, що гроші мають купувати. Грубі стимули працюють тільки з простими системами. Коли ж людина отримує щось відчутне в момент переходу, мозок починає пов’язувати рішення з винагородою. Не свідомо, на рівні тих самих нейронних патернів, про які він колись читав у статтях про поведінкову економіку.

Перший день в новій ролі. І одразу — підтвердження, що система платить. Ніби хтось шепоче на вухо: «ти зробив правильний вибір».

Так? Чи це вже параноя?

Він уявив, як ці гроші виглядатимуть через місяць. Через три. Через рік. Це було небезпечно приємно.

І саме тому він раптом зрозумів ще одну річ. Це не гачок. Гачок передбачає пастку. А тут усе було чесно: вони просто показали, скільки важить перебування всередині.

Іван ще раз глянув на суму. Потім закрив повідомлення остаточно і повернувся до роботи.

Перший день пройшов швидко.

Іван працював майже агресивно.

Він відкривав агента за агентом, розбирав профілі, ставив класи, запускав короткі перевірки. Рішення приходили швидко. Чітко. Майже без сумнівів.

N.

N.

N.

Рідко червоний. Ще рідше — синій.

Він відчував, як система підлаштовується під його ритм. Як інтерфейс починає реагувати швидше. Як оновлена модель приймає його стиль роботи. Ще точніше реагує на команди, наче з пів слова. Це було майже фізичне відчуття.