РОЗДІЛ 14: Математика усунення

Іван ще довго сидів нерухомо після того, як натиснув «Підтвердити передачу». Він дивився на те, як Ілля продовжує своє життя, не відаючи, що хтось щойно його класифікував і визначив до «усунення»…

Симуляція виглядала бездоганною: люди, як у великому мурашнику, продовжували своє життя. Світ перед ним був рівний, як поверхня води без вітру. Надто рівний, щоб бути справжнім. Хіба може існувати світ, де всі однаково-сірі? В ньому мають бути червоні, сині, зелені і жовті! Саме тому, що в цьому суть людства – бути різними, унікальними, особливими. І ніхто не заслуговує на те, щоб бути усуненим.

Іван раптом зрозумів, що більше не дивиться на агентів. Він дивиться на межі дозволеного. Намагається роздивитись не на те, що система показує, а на те, що вона вирішує не показувати. Вона маніпулювала ним. Обмежувала, прикриваючись тим, що надає доступ до знань, які недосяжні більшості. Заохочувала грошима, похвалою за гарні показники роботи. 

Вперше за весь час він відчув небажання залишатися наодинці з системою. Це було нове відчуття: непрофесійне, майже дитяче.

Іван підвівся. Рух вийшов різким, ніби тіло вирішило раніше за нього. Інтерфейс м’яко згаснув, прийнявши паузу як технічну необхідність. Жодних запитань, попереджень чи уточнень. І це теж було частиною контролю.

Іван оглядівся. За всі дні роботи, він так і не дізнався, де саме робоче місце Артема. Просто не було в тому потреби. Все було зрозуміло і не потребувало пояснень. Усі розмови траплялися природно. І навіть це здалось тепер Іванові штучним: наче система сама розставляла їх зустрічі у потрібних місцях.

Артем сидів у відкритій зоні в центрі зали, переглядаючи щось на своєму терміналі. Чому він не за робочим місцем? Він знав, що Іван підійде і очікує?

Наче у відповідь на це не вимовлене питання Артем підняв погляд ще до того, як Іван підійшов.

— Перерва? — спитав буденно.

Іван кивнув. Артем подивився уважніше, без тривоги, але й без звичної легкості.

— Ходімо, — сказав він спокійно, — щось перекусимо.

Вони мовчки пішли до столової. Там було світло й майже порожньо. Ледь чутно шуміла вентиляція. 

Іван автоматично, майже не дивлячись узяв з холодильника пляшку з йогуртом зі злаками, сендвіч. Артем вже зробив їм каву.

Вони сіли за звичний столик. Іван мовчав і дивився кудись повз речі, ніби там, в просторі, відповідь могла з’явитись сама по собі. Артем теж мовчав. Не заважав, але й не допомагав. Чи знав він про що піде розмова?

Іван вдихнув.

— Артеме…

— Мм?

— Ті, кого передають далі…

Він зупинився. Слова раптом стали надто гучними. Всі формулювання здались надто пафосними, як у колишніх фільмах про добро і зло.

— Усунені… вони що… помирають?

Артем не був здивований. Навпаки, Іванові знову здалось, що все це вже було спрогнозовано. 

— Це точно те питання, яке ти хотів задати?

Іван мовчав.

— Чи насправді тобі цікаво не те, що вони помирають, а як саме це стається? — на обличчі Артема не було звичної щирої посмішки, — Ти питаєш, чи вбиває система?

Слово прозвучало рівно, без емоцій.

Іван не бачив сенсу відповідати, адже все було очевидно.

Артем зітхнув майже непомітно.

— «Усунення» не означає фізичне знищення, — сказав він, — принаймні не завжди. Є люди, — продовжив він, — чия подальша присутність у системі робить майбутнє непрогнозованим настільки, що під загрозою опиняється не окреме життя…

— …а модель?

Артем кивнув.

— Якби я любив кіношні фрази, я б сказав, що під загрозою опиняється людство. І на вагах залишається одна людина проти восьми мільярдів.

— Але це не одна людина. Ерорсів багато.

— Саме тому усунення не фізичне. Точніше…

— Скажи без прикрас. 

— Яке саме «усунення» застосовуватиметься, залежить від багатьох факторів.

— Наприклад?

— Найкращий варіант — це не дати похибці взагалі зʼявитись.

Іванові це формулювання не здалось «найкращим».

— Тобто?

— Ти ж знаєш, що «Скріптезис» прагне піти максимально в майбутнє, щоб нейтралізовувати катастрофи задовго до їх появи? Зараз ми більш, ніж у вісімнадцяти роках від сьогодення. Уяви, якщо це буде тридцять років. Ти бачиш агента двадцяти восьми років, який є похибкою великого класу. Він там, у майбутньому становить загрозу. Але це поки що тільки тут, на екрані. В реальному часі його ще не існує. Можливо, його біологічні батьки ще навіть не зустрілись. 

— Що ти хочеш сказати? Система не дасть йому народитись?

Артем промовчав. 

— Як це можна проконтролювати?

— Достеменно не знаю, насправді. Для цього є окремі відділи корпорації. Але, якщо цікава моя думка, то це роблять максимально мʼяко: спілкуються з майбутніми батьками, вмовляють, пропонують гроші за розуміння.