РОЗДІЛ 13: Наступний рівень обробки

Минув тиждень відтоді, як Іван вирішив залишитись. Без проголошень і гучних заяв, навіть самому собі. Він просто прийшов наступного ранку на роботу — вчасно, як завжди — і сів у те саме крісло. 

Ззовні не змінилося майже нічого. Рецепціоністка так само стандартно усміхалася, вогник щирим цуциком біг біля ніг, система нашаровувала реальність.

Робота йшла навіть швидше. Не тому, що Іван пришвидшився. Навпаки — він уповільнився. Рухи стали економнішими, погляд — точнішим. Він більше не переглядав траєкторії «на всяк випадок». Не запускав додаткові перевірки, якщо не бачив у цьому сенсу. Рішення з’являлися не як вибір, а як висновок.

Сірий перестав бути вироком. Синій — перестав бути компромісом між інтуїцією і логікою.Червоний — перестав лякати.

А ще він припинив намагатись розгледіти підсвітку кольорів агентів на людях в реальному житті. Місто знову стало містом. Шум — просто шумом. Він ішов вулицею і раптом усвідомлював, що дивиться на вивіску кав’ярні, а не на траєкторію руху перехожих. Що слухає фрагмент розмови, не намагаючись уявити, як вона вплине на чийсь майбутній вибір.

Того дня він сам знайшов Сергія Іванчука, не чекаючи, поки система сама запропонує переоцінити його синю позначку. Майже не вагаючись Іван  підсвітив маркер класу поряд з іменем агента і натиснув «N». 

Минув тиждень, і робота перестала дробитись на окремі кейси. Вона зібралася в потік.

Іван більше не рахував, скільки агентів проходить через його фокус за зміну. Він пам’ятав лише відчуття щільності. Насиченості. Наче система довірила йому більший об’єм реальності, і тепер він мав тримати його без тремтіння в руках. Ніби «Скріптезис» остаточно зрозумів стиль роботи його, оператора, ніби Іван нарешті змінився настільки, щоб підійти як пазл в конкретне місце картинки.

Червоні з’являлися нечасто, але все ж набагато більше, ніж напочатку роботи. Майже щодня Іван ставив одному чи двом позначку «Е». Тепер Іван відчував їх ще до того, як інтерфейс завершував первинний аналіз. Це була не тривога, не інтуїція, але й не щось логічне. Це було як миттєве відчуття неправильності. Як у перфекціониста, який шостим чуттям бачить чотирилисту конюшину серед купи звичних, трилистих. 

Найчастіше це були, звісно, епсилони.

Першу гама-похибку Іван побачив на четвертий день після свого рішення залишитись. В цей день він як раз перейшов до нового сектору міста. Так йому було легше працювати: він виділяв певну ділянку карти і аналізував всіх мешканців цієї території. Потім — переходив до нового сектору. Йому приносило особливе задоволення, дивитись як на межі вечора і ночі, коли більшість людей знаходились вже вдома,  ділянки міста, опрацьовані ним, підсвічуються рівним сірим кольором. Інколи цілі багатоповерхівки виглядали так, ніби якийсь жартівник викрасив усі лампочки сірим — і з кожного вікна струменить цей заспокійливий нейтральний колір. 

За неповних три тижні роботи вже майже четверть «його» містечка була опрацьована, і потрібно було переходити до нового сектору. Іван не любив ці моменти — надто багато невизначених обʼєктів.

Все почалось як завжди: сірі позначки лягали швидко і рішуче. Інколи, щоб визначитись, Іванові було достатньо не більше хвилини-двох. Аж раптом — два поспіль синіх. Потім ще один. Надто великі проміжки «витертих» прогнозів, невизначених напрямків. Потім пара сірих агентів. А за ними хвилею один за одним сині, спочатку пʼять, потім сім. Аж поки Іван не зрозумів, що це означає — на долі і рішення всіх цих людей впливають дії когось іншого. Але хто цей «хтось»?

Іван переглядав одного агента за іншим, намагаючись зрозуміти, хто є носієм похибки. 

Це була молода жінка. Олеся Дегтярук. Тридцять шість років. Освіта — неповна вища. Робота — адміністративна. Сім’я — неповна. Профіль виглядав звично, навіть банально. Система спершу не поспішала. Сірі сценарії лягали рівно. Метод повторення не виявив розходження у варіантах дій. 

Іван навіть вже потягнувся, щоб підсвітити агентку сірим, але, підкоряючись внутрішньому пориву, вирішив спершу увімкнути аналіз середовища.

Поруч із Олесею траєкторії інших агентів почали поводитись інакше. Не ламались — зміщувались. Рішення, які раніше сходились, тепер потребували додаткових корекцій. Всі попередні невизначені агенти, опрацьовані Іваном і позначені синім, так чи інакше пересікались із нею: хтось був сусідом, хтось колегою, хтось клієнтом. І це тільки на близькому відрізку часу. Чим далі прокручувався бігунок вперед, тим більше людей залучались до цієї хвилі непрогнозованості. Декілька стабільних агентів на горизонті п’яти років втрачали чіткість.

Це не було вибухом. Це було розповзанням.

Гама-похибка.

Іван дивився, як система перераховує вузли, витрачаючи більше ресурсів, ніж закладено. Ця людина не руйнувала майбутнє. Вона робила його розмитим, як малюнок акварелями.

Іван відчув якесь майже естетичне задоволення, маркуючи похибку червоним.

«Визначте рівень Е-агента» — байдуже попросила чи наказала система.

«Гама» — позначив Іван і через декілька годин уже не думав про неї.

«Е-агент гама-класу підлягає передачі на наступний рівень обробки»

Поруч з рядком було дві кнопки: «Підтвердити передачу» — «Відкласти»