РОЗДІЛ 9: Передбачуваний не значить посередній

Наступного ранку Іван прийшов на роботу раніше, ніж вимагав графік. Це стало несподіванкою навіть для нього. Начебто і робив він все так, як завжди: прокинувся о 6:39 — за хвилину до будильника, і о 6:41 вимкнув його, прийняв душ і каву, — але час не зійшовся. Несвідомо пришвидшив ходу, коли йшов до зупинки? Електробус прийшов раніше? Не було звичної пробки на мосту? Чи можливо це був аутосаботаж прогнозованості власного ранку? Іван не зміг би відповісти навіть самому собі.

Рецепціоністка не виказала жодних емоцій, залишившись нейтрально-привітною. Тільки вогник на підлозі зʼявився рівно у той самий момент, коли Іван почав рух вглиб «Скріптезису». 

У робочій зоні було світліше, ніж учора. Артем в пів голоса розмовляв з кимось по терміналу, але побачивши Івана, завершив сеанс звʼзку і підійшов:

— Ти рано, — посміхнувся він, — це добре. Йдемо, я покажу тобі нашу столову, де серед дня ти можеш перекусити чи випита кави. Вчора я щось запрацювався і пропустив, коли ти пішов.

— У мене вчора трохи перевантаж від інформації був. Вибач, що не попрощався, коли йшов.

Артем хмикнув.

— Забий. Перший тиждень у всіх так. Потім навпаки. Буде відкат. Спочатку здасться, що знаєш все. Типу режим бога ввімкнеться. Надто швидко прийматимеш рішення. Надто категорично. Це нормально. 

Вони разом увійшли до просторого залу із столиками, островом-кухнею, на якому стояла кавоварка, електрочайник, мікрохвильова. Артем показав Івану холодильник, в якому були складені фрукти, йогурти, готові обіди, снеки.

— Це все за рахунок компанії.

Артем натис на кавоварці декілька кнопок, поставив у слоти дві чашки:

— Кава тут, чесно кажучи, посередня, але стабільна. Як більшість агентів.

Іван усміхнувся куточком губ.

— Учора я весь вечір думав про сірий клас.

— Усі думають, — кивнув Артем, беручи напої і сідаючи за столик біля вузького вікна, поставив одну з чашок перед Іваном.

Місто за вікном повільно просиналось і нарощувало темп. Але поки що рух був повільним, акуратним, ніби реальність теж працювала у тестовому режимі.

Іван зробив ковток кави. І з подивом зрозумів, що Артем точно вгадав, як саме йому подобається: середня міцність, трохи вершків і цукру.

— Це «Скріптезис», — відповів Артем на несказане питання, — це він знає, яку каву ти любиш.

Іван кивнув. Це його дещо вразило, але поговорити він хотів про інше.

— Сірий виглядає… — він пошукав слово, — …як вирок. Як безвихідь. Буденність. Сіра маса… Не знаю! Ти мене розумієш?

Артем посміхнувся приязно:

— Це поширена помилка, — керівник зробив великий ковток напою, — Так здається, тому що в кожному з нас сидить культ унікальності. Хочеться бути особливим. Стикаючись лоб до лоба з системою, розумієш, що ми всі — деталі механізму, який працює…

—Передбачувано. Без сюрпризів. Прораховано. Середньо статистично.

— Передбачувано — так. Посередньо — ні.

Іван здивовано глянув на нього.

— Можна бути Ван Гогом і при цьому залишатись класом N, — продовжив Артем, — писати геніальні картини, страждати, не мати грошей, різати вухо, якщо хочеш… і все одно бути повністю прогнозованим.

— Але ж він змінив мистецтво.

— Для людей — так. Для системи — ні. Якби тоді існував «Скріптезис», він би підсвітив Вінсента сірим. Принаймні, я так думаю.

Артем і Іван майже синхронно відпили по ковтку кави.

— Він не ламав майбутнє. Його траєкторія була дивною, болючою, складною порівняно з іншими агентами, але такою, що вкладається в логіку і бачення системи. Вона вписувалась у причинно-наслідкові звʼязки. Після нього світ змінився прогнозовано.

Іван мовчав.

— А тепер уяви собі, — продовжив Артем, — людину без талантів. Без ідей. Без бажання щось змінювати. Офісний планктон, як ти сказав би вчора. Який випадково опиняється у потрібному місці. Каже фразу. Натискає не ту кнопку. Запізнюється на хвилину. І через це десятки рішень ідуть інакше.

— І він… червоний?

— Так, скоріше за все, — Артем знизав плечима. — ерорс.

— Хто?

Артем всміхнувся:

— Ну, це наш внутрішній сленг: ерорси, тобто, похибки, агенти класу Е.

— А N — норміси?

— Саме так! — Артем з посмішкою в очах допив свою каву одним ковтком, — ти хапаєш на льоту.

Іван відчув, як у грудях щось стислося, а потім відпустило.

— Виходить, класифікація не має нічого спільного з… цінністю людини?

— Абсолютно нічого, — відповів Артем без вагань. — І в цьому її найбільша проблема.

Він трохи нахилився вперед.

— Система не бачить таланту. Не бачить краси. Не бачить сенсу. Вона бачить лише вплив на прогноз.

— А свобода волі? — тихо спитав Іван.