РОЗДІЛ 8: Поза моделлю

Основне навчання завершилось без фанфар. Іван навіть не одразу зрозумів, що це кінець.

Не було ані затемнення, ані фінального акорду інтерфейсу. Простір просто став рівним: ані шарів, ані підсвіток, ані множини інформаційних полів. Лише нейтральне поле, схоже на екран, що чекає введення.

«Базовий курс завершено»

Суха фраза без підтексту — система повідомляла не стільки про кінець, скільки про досягнення мінімально допустимого рівня.

Іван не відразу зрозумів, що відчуває. Втома ще не відчувалась, як і перевантаження. В голові дзвеніла дивна порожнеча, як після тривалого шуму, що раптом обірвався.

«У разі необхідності в процесі роботи будуть активовані додаткові інформаційні шари»

«Доступ надається контекстно»

Іван мимоволі відзначив це формулювання. Не за запитом. Не за дозволом. Контекстно. Ніби система сама вирішувала, коли людина готова знати більше. Або коли вже пізно не знати.

Екран знову підсвітився — на ньому зʼявився новий блок. Це була не симуляція, тільки текст:

«Посадові обовʼязки оператора»

Рядки зʼявлялись один за одним, акуратно, з паузами, достатніми, щоб прочитати, але не замислитись надто глибоко.

«Виявлення похибок у поведінкових моделях агентів»

«Застосування методик багаторазового відтворення, статистичного ковзання та зворотної перевірки»

«Первинна класифікація агентів»

«Визначення статусу агентів зі зони уточнення»

«Перекласифікація агентів N/E у клас N або клас E»

«Присвоєння підкласів агентам класу E відповідно до рівня критичності»

«Фіксація зон підвищеної уваги»

«Передача агентів з підкласами гама, бета та альфа на наступні рівні обробки»

Останній пункт система не пояснила. Іван не був упевнений, що хоче знати, що саме означають ці “наступні рівні”.

Варто було дочитати останнє слово, список зник. Кілька секунд нічого не відбувалось. Іван не розумів, що має робити: продовжувати сидіти за столом, звернутись до Артема, майже вирішив, що на цьому все. Але система знову наче передбачила його дії (або саме так і відбулось):

«Робочий день завершено»

«Тривалість сесії: 8 годин 02 хвилини»

«Наступна робоча сесія середа 06.05.2043 8:00»

Іван здригнувся. Вісім годин?

Він інстинктивно спробував відновити відчуття часу. Ранок. Початок навчання. Перша симуляція. Люди, що діють, роблять щосекундний вибір. І цей вибір очевидний, вже передбачений, внесений в систему. Або ні. Кольори. Графіки. Похибки. Наслідки…

Йому здалося, що минуло максимум кілька годин. Можливо, чотири. Але точно не вісім.

Він раптом усвідомив ще одну річ. За весь цей час він жодного разу не подумав про перерву. Не згадав про тіло. Про спрагу. Про втому. Система не забирала час. Вона просто не залишала місця для його відчуття.

Простір почав згортатися. Не різко. Не остаточно. Ніби інтерфейс чемно відступав, дозволяючи реальності повернутись на свої позиції.

Іван залишився сам.

І лише тепер, у тиші, до нього повільно дійшло: відсьогодні його робота — дивитись на людей так, як на них дивиться система. І вирішувати, хто з них вписується у майбутнє. А хто — ні.

Іван вийшов із будівлі «Скріптезису» і лише тоді зрозумів, що не пам’ятає, як саме минув коридорами, ліфтом, турнікетами. Тіло виконало маршрут без участі свідомості, ніби хтось уже одного разу проклав його і зберіг у пам’яті. Чи це автопілот свідомості, який прораховує система, який і є прогнозованим? Коли людина щось робить на автоматі, не рефлексуючи, не вдаючись у подробиці, не прагнучи до оригінальності і не намагаючись вирізнитись?

Повітря надворі було холоднішим, ніж він очікував. Але настільки приємним, що Іванові довелось зупинитись і зробити декілька повільних вдихів і видихів, аби надихатись вдосталь.

Вісім годин. Чим далі, тим більшої ваги почала набувати ця цифра.

Раніше кінець робочого дня означав втому, бажання сісти, зняти взуття, вимкнути голову. Тепер голова не вимикалася. Вона працювала тихо, фоново, як сервер, який не можна просто висмикнути з розетки.

Іван рушив у бік метро.

І майже одразу зрозумів, що щось у ньому зламалося. Або, навпаки, стало на місце.

Раніше було так: люди — це натовп. Потік. Сіра маса з випадковими зіткненнями і неочікуваними зупинками. Світ був шумом, у якому він навчився виживати за рахунок швидкості й пропахунку. Тепер люди виокремились. Кожна стала значущою.

Жінка попереду різко загальмувала, щоб відповісти на виклик. Це її звичний рух. Чи зробила б вона так, якби система відмотала час на декілька секунд назад?

Чоловік ліворуч йшов надто рівно, але з ледь помітною асиметрією. Втома. Чи вона достатня, щоб наложитись на інші фактори життя цієї людини, і змусити його в глобальній перспективі вчинити інакше, ніж прогнозовано?