РОЗДІЛ 6: Протоколи виявлення

Навчальний модуль 4. Методики виявлення похибок.

Простір перед Іваном не згорнувся цього разу. Він, навпаки, розшарувався.

Світ не зник і не спростився. Він став багатошаровим, як прозоре скло, накладене одне на одне з мінімальним зсувом. Те саме місто, ті самі люди, ті самі траєкторії — але тепер кожен рух мав тінь. І ще одну. І ще.

Іван відчув, як змінюється сам принцип сприйняття. Якщо раніше інтерфейс допомагав, показуючи, що  саме відбувається, демонстрував де саме варто дивитись. Тепер рух агентів на полотні екрану видавався суцільним хаосом. Все одразу здалось набагато складнішим.

«Похибка не визначається зовнішніми ознаками»

Фраза з’явилась без підкладки, ніби частина фону. 

Перед Іваном знову виникла сцена ранку. Людина була іншою. Інша кухня. Інший день. Але тепер інтерфейс не фіксував події як лінію. Він будував навколо них поле ймовірностей. Ледь помітні напівпрозорі ореоли обгортали кожен мікровчинок: погляд у вікно, рух руки до термінала, паузу перед відповіддю.

Інтерфейс підсвітив навігацію, пропонуючи користувачеві спробувати стати учасником процесу, а не тільки споглядачем. Іван обережно, але не невпевнено спробував масштабувати зображення, прокрутити вперед і назад, збільшити і зменшити швидкість програвання.

Програма слухняно і швидко реагувала на будь-який рух. Потім зʼявився напис:

«Ключова ознака: нестабільність у точці прийняття рішення»

Чоловік на екрані читав повідомлення. Момент прийняття рішення — відповісти чи змовчати, що саме відповісти, в якій формі — відзначився легким тремтінням повітря. 

Система не виділила цього місця кольором чи світлом. Вона взагалі здавалась байдужою, мабуть саме такою вона і була. Вона просто бездушно фіксувала все, що відбувалось з обох сторін екрану. 

Іван наблизив фокус.

Одна й та сама сцена програвалась кілька разів поспіль. Ідентичні умови. Ті самі репліки. Ті самі паузи. Але в одному з повторів погляд людини затримувався трохи довше. В іншому — рука зупинялась у повітрі. В третьому — рішення відбувалось швидше, ніж мало б.

Результат кожного разу був різним. Незначно. Але достатньо.

Іван відчув, як змінюється його увага. Він більше не дивився на події. Він почав дивитись між ними.

«Метод 1: багаторазове відтворення ідентичного сценарію»

«Похибка проявляється не у виборі, а у варіації вибору»

Іван зловив себе на думці, що це формулювання звучить оманливо просто.

Сцена змінилась.

Тепер система не показувала конкретну людину. Вона показувала потік. Людей було багато. Їхні дні накладались, переплітались, стирались у загальний шум. Але в цьому шумі деякі траєкторії поводились інакше. Вони не випадали. Вони не ламались. Вони… не фіксувались.

«Метод 2: статистичне ковзання»

Іван побачив, як система намагається закріпити прогноз, але щоразу змушена коригувати його. Не різко. Дрібно. Постійно. Ці корекції не були помилками. Вони були відповіддю на щось, що не вкладалось у шаблон.

«Агент класу Е не порушує модель відкрито. Він робить її менш ефективною. Що неприпустимо в глобальному розрізі»

Іван відчув, як у нього всередині з’являється дивне відчуття — не захват і не страх. Радше професійний інтерес, змішаний з інстинктивною обережністю. Так дивляться на складний механізм, розуміючи, що він працює, але не до кінця так, як задумано.

Перед ним розгорталась не сцена і не послідовність подій, а щось схоже на дихання моделі. Прогноз з’являвся, ущільнювався, на мить ніби застигав — і знову ледь зсувався. Ледь-ледь. Так мало, що без підсвічування це можна було б списати на шум.

Іван наблизив фокус.

Система зробила прогноз. Отримала результат. Внесла корекцію. Потім — ще одну. І ще.

Жодна з них не була значущою сама по собі. У межах допустимих відхилень. У межах норми. Але Іван раптом зрозумів: їх забагато. І головне — вони не зникали.

Зʼявився графік — на перший погляд просто лінія, яка пізніше переходить у вузли значимих подій. Але вона не чітка, ніби втрачений фокус, ніби сльоза на оці не дає чітко роздивитись контури. І чим далі, тим більш неспокійною ставала лінія, тремтіла, а інколи наче випадала з важливих вузлів, роблячі їх такими, що не стануться.

«Для агентів класу N корекція зменшується з кожною ітерацією»

На екрані поруч з’явився другий графік. Він швидко виходив на плато, заспокоювався, ніби модель знаходила правильний кут огляду і більше не потребувала підлаштувань.

Іван перевів погляд назад.

Графік агента класу Е не заспокоювався. Він ковзав. Наче модель і агент не могли співпасти в одній системі координат.

«Статистичне ковзання — це накопичення мікрокорекцій без досягнення стабільності»

Система не підкреслювала цього визначення. Воно виникло так само нейтрально, як усі інші фрази. Але Іван відчув, що тут приховано більше, ніж здається.