РОЗДІЛ 4: Місце в структурі

«Навчальний модуль 1. Структура аналітичних підрозділів»

Простір перед Іваном розшарувався. Не карта, не схема. Швидше поперечний зріз складного механізму, у якому кожен рівень рухався у власному ритмі.

«Корпорація “Скріптезис” складається з функціональних підрозділів, об’єднаних єдиною моделлю»

Першими проявилися великі масиви, повільні, майже важкі.

Кліматичні відділи. Вони працювали з десятиліттями й століттями, з інерцією океанів, з пам’яттю атмосфери. Тут рішення, прийняте сьогодні, мало наслідки, які відчують люди, ще не народжені.

Поруч, у зовсім іншому темпі, існували підрозділи безпекових загроз. Тероризм. Радикалізація. Асинхронні війни. Їхні моделі дихали швидко, уривчасто, реагуючи на сигнали ще до того, як ті оформлювались у наміри.

Політичний блок виглядав як постійне тремтіння. Вибори, коаліції, падіння рейтингів, риторика, що змінює значення слів. Тут майбутнє було крихким, залежним від дрібних зсувів настрою.

Економічні підрозділи працювали інакше. Вони не поспішали. Потоки капіталу текли, як ріки, огинаючи перешкоди, прорізаючи нові русла. Кризи тут не виникали раптово. Вони дозрівали.

«Окремі відділи спеціалізуються на аналізі минулого»

Перед Іваном промайнули архіви. Не як хронологія, а як досвід. Помилки, що повторювались. Рішення, які здавались правильними лише в момент ухвалення.

«Але головне – це майбутнє»

Далі структура ставала дрібнішою, точнішою. Підрозділи взаємодії з національними службами безпеки. Обмін сигналами. Корекція сценаріїв. Неназвані рекомендації, що ніколи не оформлювались у накази.

Окремо існували відділи значущих персон. Політики. Військові. Лідери думок. Люди, чий вибір міг зрушити систему. Їх не контролювали. Їх вивчали до найменших реакцій.

«Масштабування аналізу є адаптивним»

Тепер механізм розкрився ще глибше. Одні модулі стежили за окремими індивідуумами, фіксуючи рішення, страхи, точки зламу. Інші працювали з масами: натовпами, професійними групами, поколіннями, спільнотами, що ще не усвідомили себе спільнотами.

Були підрозділи, що аналізували інформаційні шуми. Ті, що відслідковували зміни моралі. Ті, що працювали з технологічними зсувами, ще до того, як з’являлась мова для їх опису. Навіть ті, що моделювали культурну втому.

Усе це рухалося синхронно. Як гігантський механізм, у якому немає зайвих деталей. Де навіть найменша шестерня, ледь помітна, працює не для себе, а для того, щоб не зупинився весь хід.

І саме тут Іван уперше подумав не про могутність, а про межі.

Про приватність.

Про те, в який момент людина перестає бути людиною і стає агентом з параметрами. Про те, чи існує право на непрогнозованість. Чи можна бути шумом, який не вписується в модель.

Він дивився на ідеально злагоджену систему й ловив себе на думці: цей механізм не злий. Він навіть не байдужий. Він просто працює.

Питання було лише одне.

Чи залишилось у цьому механізмі місце для того, що не має функції.

Іван ще не знав, що зовсім скоро стикнеться з цим питанням чоло до чола, і воно визначить його власне життя.

А поки ознайомлення із «Скріптезисом» продовжувалось.

«Навчальний модуль 2. Інтерфейс навігації»

Простір перед Іваном ніби згорнув попередній шар, як сторінку, що давно перечитали, й відкрив наступний рівень глибини.

Тепер інтерфейс не мав рамок. Не мав панелей. Не мав звичних меж екрана. Він існував як середовище, у якому оператор перебував усередині, навіть сидячи нерухомо.

Перед Іваном з’явився горизонт. Не лінія, а відчуття напрямку. Ліворуч тягнуло минуле, праворуч майбутнє, а теперішній момент висів тонкою, майже невидимою плівкою між ними. Під пальцями панель відповіла ледь відчутною вібрацією, і світ слухняно почав рухатися.

Прискорення часу не виглядало як перемотування відео. Воно нагадувало ковзання крізь шари реальності, коли події не стрибали вперед, а ущільнювались, зливалися в потоки. Люди ставали траєкторіями, міста перетворювалися на пульсуючі поля, рішення — на хвилі, що накладались одна на одну.

Іван провів пальцями в інший бік.

Час слухняно відмотався назад. Події розкручувались, розпліталися, як нитки, що повертаються у клубок. Причини випливали з наслідків, дрібні сигнали виринали з-під великих катастроф, непомітні слова раптом ставали першими камінцями лавини.

Потім система показала гілки.

Тепер простір роздвоївся. Потім ще раз. І ще. Майбутнє перестало бути лінією. Воно стало деревом, корінням, що росте вперед. Одні сценарії були тонкими, майже прозорими. Інші важкими, темними, стабільними. Деякі згасали одразу. Деякі тягнулися вперто, повторюючись із тривожною регулярністю.

«Оберіть траєкторію»

Іван навіть не помітив, як зробив вибір. Один із шляхів відгукнувся теплом, ніби система впізнала його цікавість.