РОЗДІЛ 3: Цифрова Земля

Ранки Івана ніколи не були хаотичними. Вони починались із цифр.

Прокинутись — о 6:39. Не від сигналу будильника, а за кілька секунд до нього. Лежати нерухомо, поки грає мелодія заміксована із шумом дощу, дати свідомості зібратись, а тілу — прокинутись. О 6:41 — вимкнути будильник. Полежати ще хвилини дві, прокручуючи в голові прийдешній день: який розклад, які невідкладні справи, що заплановано, чи є якісь домовленості. Інакше — з’являтиметься відчуття втрати контролю.

Не пізніше 6:45 потрібно встати під прохолодні струмені води, поки нагрівальна система ще не встигла стабілізувати температуру до запрограмованої відмітки. Потім почистити зуби — дві хвилини тридцять секунд. Він не рахував і не засікав, просто так завжди виходило.

Кавоварка — о 6:58. І приготувати сніданок. Щось просте і калорійне. Вийти з квартири о 7:18, не пізніше. Інакше можна спізнитись на електробус. 

Так щодня. Але не сьогодні.

Цього ранку Іван прокинувся о 6:10.

Він не рухався. Не тягнувся до будильника. Не перевіряв час вдруге. Просто лежав і дивився в стелю, відраховуючи хвилини до моменту, коли можна піднятись і виконати щоденний ритуал.Тридцять хвилин, які ще мав проспати, висіли в повітрі, як помилка в розрахунках.

Іван намагався уявити свій перший день в «Скріптезисі» і не міг — розумів, що просто не здатний уявити усю потужність програми і роботи, яку муситиме виконувати. Всі найсміливіші вигадки про це здавались недостатніми.

О 6:40 будильник спрацював, як і завжди. Іван вимкнув його о 6:41.

Але цього разу цифри не заспокоювали. Вони лише нагадували: сьогодні все буде непередбачувано. 

О 7:58 він уже стояв біля рецепшену. Та сама жінка, що й вчора. Вона не перевіряла документів чи допусків у терміналі, не ставила уточнювальних запитань і не просила підтверджень. 

— Іване Веріс, — рецепціоністка посміхалась мʼяко і холодно водночас. — Ваш статус змінено. Прошу слідувати маршруту.

На підлозі тьмяно засвітилась світлова смуга, позначаючи маршрут углиб будівлі, ніби система чекала саме на цей момент. Біля ніг Івана спалахнув вогник і покотився лінією вперед. Не різко, без примусу. Темп був підібраний так, щоб не виникало бажання ані прискоритися, ані сповільнитися, наче це не він веде людину, а просто біжить поряд, як маленьке цуценя на прогулянці. Іван ішов і раптом усвідомив, що це вперше за довгий час, коли його рух не потребував внутрішнього коригування.

Вогник повів Івана іншим маршрутом, не тим, що був вчора. Але вузькі переходи так само відкривалися в широкі зали, ті — знову стискались, ніби будівля дихала. Людей було небагато. Ті, кого він бачив, не дивилися в його бік. Кожний з них дивився в свої монітори, що світились блакитним світлом. 

Вогник добіг до чергового залу і зупинився, розтанув на підлозі, як не було. 

Простір тут не мав чітко окреслених кутів: стіни плавно переходили одна в одну, стираючи відчуття геометрії. Світло розсіювалося з самої поверхні стелі, без ламп і точок фокусування, рівне, нейтральне, таке, що не відкидало тіней. Це було свтло без акцентів, не яскраве, мʼяке, наче за вікнами постійні сутінки.

В приміщенні було сім робочих місць, відокремлених одне від одного напівпрозорими темно-синіми перегородками.

У центрі зали стояв стіл. Матова поверхня не відбивала світло. Жодних пристроїв, жодних кабелів, жодних роз’ємів. Навколо нього — кілька крісел, розташованих не симетрично, але й не випадково. Іван одразу зрозумів: кожне з них призначене для конкретної позиції в розмові. Не для людей, а для ролей. 

Крім нього в цій залі наразі було пʼятеро людей. Один з них встав з-за свого столу і підійшов до Івана, простягнув руку для привітання.

— Іване, вітаю у «Скріптезисі», — чоловік виглядав приязно, — мене звуть Артем. Найближчий місяць я буду твоїм керівником. Будь-які питання, що у тебе виникнуть, ти можеш задавати мені, вирішувати зі мною. Існує два варіанти початку твоєї роботи: я можу показати тобі програму і розказати все про твої завдання, або це може зробити штучний інтелект безпосередньо на твоєму робочому місці. Як тобі буде зручніше.

— Думаю, ШІ підійде, — Іванові не хотілося, щоб керівник витрачав на нього зайвий час, якщо це можна зробити самостійно.

Артем посміхнувся:

— Я й не сумнівався у твоїй відповіді. Ми всі тут інтроверти, — він провів Івана до одного з вільних столів.

Стіна навпроти столу була ідеально гладкою, без видимих стиків чи рамок. На перший погляд — просто площина того ж темно-сірого кольору, що й решта приміщення. Але варто було Івану зосередити на ній погляд, як поверхня ледь помітно «ожила». Матеріал змінив структуру, ніби пішов дрібною хвилею, і з глибини проступили шари інформації.

Це не були звичні екрани. Дані не накладалися поверх стіни — вони ніби існували всередині неї, на різних рівнях глибини. Графи, часові шкали, вузли, зв’язки, числові масиви. Вони не рухались хаотично. У кожному зсуві, кожному спалаху, кожному зникненні відчувалася стримана логіка. 

Іван відчув знайоме поколювання в потилиці — реакцію мозку на надмірний обсяг даних. Те саме відчуття з’являлось, коли він працював із надто складними моделями в університеті, але тут масштаб був іншим. Не навчальним. Реальним.