РОЗДІЛ 2: Скріптезис

Будівля «Скріптезису» не височіла над містом у буквальному сенсі. Вона не намагалася домінувати, не змагалася з хмарами і не впивалася власною величчю, як це робили старі корпоративні вежі з дзеркальними фасадами. Вона просто була, ніби проросла із землі, розламавши асфальт, або й взагалі існувала тут вічність. 

Івану здалось, що навіть простір навколо будівлі поводився інакше. Люди тут йшли швидше, рідше дивилися в термінали, говорили тихіше, ніби інтуїтивно підлаштовувалися під невидимий регламент. Навіть міський шум здавався приглушеним, немов хтось зменшив гучність фону. Або це йому хотілось затамувати подих від схвилювання і відчуття єднання з чимось величним.

Будівля займала цілий квартал, але її контури не були агресивними. Матові панелі темно-сірого та глибокого синього кольорів змінювали текстуру залежно від кута зору: з одного боку поверхня здавалася гладкою, майже шовковою, з іншого — проявлялася складна геометрія мікрорельєфу. Іван машинально відзначив, що така структура мінімізує світлові відблиски і водночас ускладнює візуальне зчитування форми з великої відстані. Менше візуального шуму, менше зайвих подразників. Логічно.

Фасад не мав вікон у звичному розумінні. Замість цього — вузькі горизонтальні прорізи, нерівномірно розташовані по всій висоті. Не симетрія, але й не хаос. Патерн, побудований на прихованому алгоритмі. Іван зловив себе на тому, що намагається відновити закономірність: групи по три, зміщення, повтор через п’ять рівнів… Він зупинився, ледь не врізавшись у стовпчик боларда, і змусив себе рушити далі. Не час.

Перед головним входом не було ні сходів, ні пафосного холу, що відкривається просто з вулиці. Навпаки — плавний спуск, кілька метрів униз, ніби будівля навмисно втягувала відвідувача в себе, змінюючи рівень не тільки фізично, а й психологічно. Ти не входив у «Скріптезис». Це він начебто поглинав тебе.

Двері — суцільна панель без ручок і швів — розійшлися ще до того, як Іван встиг підійти впритул. Сканери працювали беззвучно. Він відзначив затримку в пів секунди між кроком і реакцією системи. Отже, не лише біометрія, а й аналіз руху, темпу, можливо — навіть мікрореакцій тіла. Будівля не просто пускала всередину. Вона стежила за тобою.

Внутрішній простір виявився ще стриманішим. Ніяких голограм, жодних декоративних надмірностей. Світло рівне, холодне, без джерел, які можна було б одразу визначити. Стіни — того ж кольору, що й фасад, але тепер вони здавалися глибшими, майже нескінченними. Звуки кроків губилися десь на середині коридору.

Іван відчув, як у ньому піднімається знайоме збудження — те саме, що з’являлося перед складною задачею. Тут усе було підпорядковано внутрішній логіці, але ця логіка не нав’язувалася, не пояснювалася. Вона начебто була надана кожному охочому, але зрозуміти її могли лише обрані.

Він подумав, що ця будівля — ідеальна метафора самої корпорації. Нічого зайвого. Нічого випадкового. Кожен елемент має функцію, навіть якщо ти ще не знаєш, яку саме. І якщо ти цього не відчуваєш — значить, тобі тут не місце.

Годинник на терміналі показував 14:57. Іван глибоко вдихнув і зробив крок уперед, у серце «Скріптезису», не підозрюючи, що це місце вже почало його аналізувати.

Дивина, але за дверима була не зала, не хол, не ліфти, як це буває зазвичай у корпоративних будівлях. Простір усередині розкривався поступово, коридор робив м’який вигин, змушуючи рухатися за вказаною траєкторією. Знадобилось пару десятків кроків, щоб перед Іваном матеріалізувалася стійка прийому. Вона не виїхала з підлоги і не спалахнула голограмою, а просто стала помітною, коли юнак увійшов у певну точку простору. Він відзначив це автоматично: адаптивна архітектура з фокусом на увагу користувача. Спершу простір, потім об’єкт. Розумно.

За стійкою стояла жінка років тридцяти п’яти. У її зовнішності не було нічого яскравого, але й нічого випадкового. Світле волосся зібране в ідеально простий хвіст, сірий костюм без жодних логотипів, нейтральний вираз обличчя. Якби людство вже створило роботів-андроїдів, вони, напевне, виглядали б саме так.

 — Іван Веріс, — сказала вона не запитуючи. Її голос був спокійний, рівний, без інтонаційного тиску. — Ви вчасно.

— Так, — відповів Іван і одразу відчув себе дещо безглуздо. Його «так» не було потрібне. 

— Пунктуальність підтверджено. Прошу слідувати за мною.

Вони рушили глибше в будівлю. Коридори змінювалися відкритими просторами, де люди працювали мовчки, кожен у власній зоні. Ніяких перегородок, але й жодного хаосу. Іван ловив уривки екранів, формули, графи, симуляції, які змінювалися швидше, ніж він встигав їх прочитати. Це був єдиний механізм, в якому кожний гвинтик знає свою роботу і сумлінно її виконує.

— Це операційний рівень, — промовила жінка, не озираючись. — Вам поки що не сюди.

Це «поки що» прозвучало нейтрально, але Іванове серце забилось у щасливому передчутті.

— Співбесіда проходитиме у форматі структурованої розмови, — сказала вона. — Відповіді можуть впливати на її тривалість.

Вони піднялись на ліфті, за відчуттями — високо. Коли двері відкрились, перед ними постав невеликий зал з одним столом і двома кріслами. Нічого більше. Жодних екранів, жодних пристроїв на видноті. 

Кілька секунд у приміщенні панувала тиша, така щільна, що Іван мимоволі випрямив спину, ніби відчув на собі невидимий погляд. Він повернувся до рецепціоністки, щоб зрозуміти, чи все йде за планом, але її вже не було — зникла беззвучно, наче була голограмою.