І

— О 9 у мене. 

— До зустрічі!

Узгодивши препаті з подругою, я повернулась і залетіла прямісінько в стіну.. моя одвічна необачність цього разу виявилася пресом чергового багача столичного ліцею.

Дзвінок. Я піднімаю слухавку не відійшовши від майже струску моску:

—Белло, сьогодні звана вечеря, спускайся.

Дякую, що запитали не зайнята чи я. І коли ця вечеря була запланована?

— Белло, зайдіть у мій кабінет.

Я сиджу у цьому кабінеті вічність! Він ніби відчуває моє роздратування і насолоджується ним. У мене час не безлімітний, милий! 

— Перепрошую, ви збираєтеся щось сказати? — не витримала я.

— На наступному уроці екології Ви повинні попросити вибачення у мене!

Я ледь стрималась від реготу, який ж нахаба!

—Ви питимите воду зі скляної пляшки впродовж цілого року і лиш тоді я визнаю відповідність Ваших наук до способу Вашого життя.  Гарних вікендів! — мило усміхнулась я і не очікуючи відповіді вийшла з цього рослинного задушшя.

Його щелепа, звісно ж, відвисла. Та ж чи не думав він думав, щодня купувати нову пластикову пляшку води, а інших вчити, як екологічно жити?

— Привіт, Володимире!

— Добридень, Белло. Як справи?

— Краще ти мені розкажи. Як твої справи?

— Дякую, добре.

— Це все? Будь ласка, годі бути роботоподібним! Поговори зі мною, як людина з людиною. — він глянув в дзеркало заднього виду, ми зустрілись поглядом, та не більше.

Я вставила у свої вуха airpords, включила, як ніколи актуальну аудіокнижку Томаса Еріксона "В оточені ідіотів" та загубила свій погляд в архітектурі міста.

—Ми приїхали. — відчинивши двері повідомив мій роботоводій

—Сімʼя вдома?

—Чекає Вас.

Володимир як завжди галантно подав мені руку аби вийти, та цього разу мені нестерпно хотілося телепнути його об неї ж, аби опритомнів.

Одна з речей яка мене завжди дратувала в світі в якому я виросла — його ілюзорність. Найвідчутніше це, власне, в подібних розмовах чи радше їх відсутності. Люди довкола мене живуть в страху бодай на міліметр вийти за рамку того, чого вони навіть самі не оформляли. Чи не є це безглуздям? Татальний абсурд. Тож це моя гра яку я веду сама з собою проти цього світу. Сьогодні 1:1. Чи я приречена на програш? У світі який століттями комфортно живе в такій системі найймовірніше чистий виграш мені не світить, та грати мені подобається.

— Привіт, сім'ї!

—Привіт, доню! — поцілувала мене мама в щічку одягаючи сережку.

— Привіт! — тато поцілував мене в інше щічку заправляючи галстук.

— Де Марк? — запитала я.

— В своїх кімнаті. — одночасно відповіли батьки.

— Люблю вас! Безмежно сумувала — в голосній радості я побігла на гору в свою  гардеробну.

Переодяглася у білу блузу Альберта Феретті у Вікторіанському стилі, класичні штани цього ж кольору, лофери, аксесуари з перлинками і довершила образ додавши контрасту червоною помадою. 

На радощах я залетіла в кімнату до свого брата. В цей момент він пахнився стоячи біля дзеркала в іншій частині кімнати моїми улюбленими Філіппо Сорчінеллі Né Il Giorno Né L'Ora.

— Беллі... — він затамував погляд — Ти божественно гарна!

— Навзаєм, милий! — ми дивилися милуючись  на відображення одне одного у дзеркалі

Він виглядав неймовірно добре. Якби Марк не був моїм братом, то..

—Беллі, про що ти думаєш! — мій мрійливий погляд, особливо, коли думки йдуть в не у тому руслі він зчитуває в мілісекунді. Його брова формує запитальний погляд. 

— Не розповім. — та все ж під його пристальним поглядом мені ніколи не вдається нічого скрити — Я думала про те, що не хочу аби ти був моїм братом.

— Ну в тебе й фантазії, сестричко! — за секунду він взяв мене на руки і  сміючись ми зійшли вниз. Тобто він зійшов, я ж зробила це лежачи.

— Ми з тобою ще такі молоді, поглянь, які в нас вони ще малята, — сміявся батько обіймаючи мамин стан .

— Марк, — звернулась я до брата в часі дороги, — це правда, я не хочу, аби ти був моїм братом. Я думала, що було б чудово мати тебе за чоловіка.

Він відповів запитальним поглядом. В його крові тече агенська кров бабусі "нічого не даю, але все вивідаю"

— Боюсь я не знайду "того самого" або він навіть на третину не буде таким добрим як ти. 

Він усміхнувся дивлячись в мої очі сповнені суму.

— Мені з такою сестричкою і дружини не потрібно.

—Ти знайдеш її і забудеш про мене.

—Дурненька, звісно, не забуду! А ось "той самий" знайде тебе і забудеш про мене ти. — Ну і як з цього не сміятись? Він пригорнув мене до себе, давши тим самим спокій моїм нав'язливим думкам.

Посеред шляху оточеного лісом вималювалася брама, яка з нашим наближенням почала відчинятися. Зовні дім у стилі пафосного рококо, але зі смаком. Не встигла я вийти з авто, як одразу сіла, тобто лягла. Мене збило з ніг щось велике, пухнасте і мокре.

— І тобі привіт! — на великих радощах мене лизав прекрасний самоїд. Не скажу, що я була так само щасливою, але злитись на цього великого малюка теж не могла.

— Белло, злізь з дівчини! — вигукнув хтось з-поміж цих білих хмар. Цей голос був мені таким приємним, що я була готова повірити ніби я вже в раю і зараз я побачу Бога.

Я відкрила очі і побачила цю саму "стіну", в чиї груди залетіла ще годину тому.

Погляд такий проникливий, очі, як море сині й глибокі. Світло-каштанове волосся неслухняно спадає на чорні, густі брови ідеальної форми. Шкіра засмагла, тон рівномірний. Губи пухлі, тьм'яно і водночас яскраво рожеві. 

Белла (собака з моїм іменем) змінила об'єкт інтересу і пішла в сторону будинку в слід за цим грецьким богом. Моя сімʼя за яскравим обговорюванням зовсім не помітила інтеракції, яка щойно відбулася у мене.

Нас зустрів чоловік з розпростертими руками, усмішкою та дверима. Його очі сяяли так, як мамині діаманти на руках. 

— Привіт, брате! Який ж я радий вашому візиту! — він обіймав мого батька і ... плакав?