Глава 26. Про синенькі

Наталія Суботіна 

Сиджу, сумую, вся в образі скривдженої дівчинки, а тим часом стає зовсім темно і холодно. Поплакала, треба й честь знати, додому чи додому йти?.. Тьху ти, до будинку Карімова чи додому? Ілля з Мілліцою повинні були вже покинути мою обитель. 

Хто тут горда самотня пташка? Правильно, прямуємо до квартири! Захоче поговорити, нехай мене, чудову, шукає. 

Від роздумів відволік телефонний дзвінок: 

- Я його вбила !!!!!! - кричить Олена, мати того самого Карімова. 

- Як? - не зрозуміла нічого я. 

- Синеньким вбила!

- Олено, ти заспокойся. Кого вбила? Яким синеньким? Ти пила? - далеко від лавочки не пішла, сіла назад. 

- Чоловіка свого! Не пила, Наталко, він лежить, мертвий! Що робити? Викликати поліцію?! - істерично продовжує кричати жінка.

Ох ти ж ні фіга собі! Відразу свої проблеми не здаються такими великими. Таке, посварилися трохи, подумаєш?

- Ти впевнена, що він не дихає? 

- Не знаю. Лежить біля плити. Без свідомості. Що робити?! 

- Швидку викликай, їду до тебе. 

Ну ось, знову не до себе додому ... 

Приїхала я, швидка теж приїхала (пройшло між іншим майже 20 хвилин, це якщо людина з якимось інфарктом, то кришечка йому наступила би). Нам то нервувати не варто, 10 хвилин туди, 10 хвилин назад, не принципово, у нас то труп ... 

Зайшла і побачила картину Рєпіна «Припливли».

Біля плити лежить тіло і скрізь баклажани, частково порізані, частково ні, розкидані по кухні. 

Тут же увійшли працівники швидкої допомоги.  – Давно лежить? - лікар почала оглядати труп ... ой, пацієнта.

- Десь пів години, - відповідає заплакана Олена. 

- Що сталося? - ділова жінка знову веде допит, і паралельно починає діставати щось зі своєї великої сумки, може він все-таки живий, мертвому то вже не треба нічого з цієї заповідної сумочки ...

- Я його вдарила. - схлипнула ще раз новоспечена кілерка.

- Чим? Ножових поранень немає, молотком, качалкою? – лікар досвідчена по цих справах, відразу видно, незворушно продовжує маніпуляції та веде слідчий діалог. 

- Баклажаном, - тихенько відповіла Олена. 

- Вибачте? - ми з лікаркою переглянулися і ледь не розсміялися, воно ж не смішно, людина загинула. Але швидше за все не загинула (дуже на це сподіваюсь). 

- Баклажаном по голові, ми лаялися, а я різала синенькі і він так розлютив, що ... Бах по голові. Але я не сильно, чесно, ось він, - вказала вона на невелике знаряддя злочину. - Я його вбила? ... 

- Живий, трохи оглушили.

Нашатирний спирт і вуаля, мертвий воскрес, тобто не померла людина і слава Богу.

- Як Ви себе почуваєте? Голова паморочиться, болить? Встати можете? 

Чоловік встав, озирнувся, видно, що в шоці. 

- Нічого не болить. Олено, що відбувається? - розгублено так дивиться на дружину. 

- Я тебе мало не вбила, ударивши по голові. Вибач мене. Але ж ти доведеш і святого! 

- Оформляти домашнє насильство? Щоб зняти побої, треба поїхати з нами до лікарні. І потім написати заяву до поліції. І баклажан теж раджу із собою захопити. - незворушно продовжила досвідчена лікар.

- Навіщо баклажан? – чоловік то  ще не в темі, чим саме його вирубали. 

- Я ж тебе ним стукнула, - пояснила Олена. Чим же ще бити? 

- Так що, оформляємо? - бригада вже зібралася, чекають жертву. 

- Ні. Дякую, що приїхали. - Бехір дав команді швидкої допомоги трохи на каву з цукерками і ті спокійно поїхали. 

- Олено, ти як? - ми вдвох сіли на кухні. 

- Я так злякалася, думала, що все ... Далі нари і небо в клітинку. 

- Ви хто? - увійшов чоловік на кухню, де сиділи мирно ми.

- Бехір, це Наталя, вона дівчина Тимура і моя хороша подруга.

- А що подруг свого віку заводити не в моді? - нахабний такий батько у Карімова, аж тисне своєю енергетикою.

- А відколи це стало чимось не звичайним? - не змогла промовчати у відповідь. 

- Я з дружиною своєю розмовляю. Не лізь! – і  глянув на мене своїм фірмовим каримівським поглядом. Мені що на цьому місці злякатися треба? Я звична, якщо що.

- Я й не лізу. З Оленою сидимо та розмовляємо. 

- Що ти собі дозволяєш?! Ти – лише тимчасова пасія мого сина, вітряна до того ж. Я не схвалюю. Не бути тобі невісткою нашої родини. - який категоричний!

- Це ми ще побачимо, я цілком серйозно. Ми ще не обговорювали настільки далекоглядні плани з Тимуром, але Вашу позицію почула.

Тато Тимура здивовано дивився на мою скромну персону, не розуміючи серйозно я чи жартую. Куди там жарти. Все по правді.

- Олено, ніч на дворі, проведи Наталю, їй час. - отримала наказ дружина цього деспота.