Розділ 7

Пашка

- Це що таке? - різкий голос батька перервав мої роздуми про новеньку машину, яку я як раз сьогодні збирався забрати з салону.

Яскраво-жовта маленька Урус вже чекала на мене, нудьгувала і припадала пилом.

Але поспішати до своєї красуні я не міг... Адже сьогодні була субота.

Черговий батьківський бзік. «Родинний» день і «родинний» сніданок. Мій батько, дотримуючись кимось встановлених рамок, вимагав від мене присутності на суботньому обіді.

Ось і сьогодні я нудьгував, пив каву, чекав, коли він доїсть, щоб швидше змитися з рідного дому, в якому я вже давним-давно не жив.

Ляскання якоїсь макулатури, яка впала на білу накрохмалену скатертину, змусило мене ліниво підняти на нього очі.

Напевно обурюється діями конкурентів. Що ж... мені до них немає ніякого діла. Політика і батьківські справи мене ніколи не цікавили. Нічого не зміниться і в цю хвилину.

- Я тебе питаю, Павло - що це таке? - тон і форма постановки питання мене не бентежили, а ось звернення повним ім'ям навіть дуже. Батько називав мене так дуже і дуже рідко. І тільки в тих випадках, коли я десь сильно помилився.

Я перевів погляд з батька на папір. Здивувався. Взяв газету в руки.

- Відколи ти читаєш нашу університетську пресу? - моя брова злетіла вгору. Він що, збожеволів?

- З того часу, як ти став вчитися в цьому вузі, - відрізав батько і кивнув мені на папірець, що знаходився в моїх руках.

Я розгорнув складений удвічі екземпляр і знову здивувався. Газета була новою. Дата виходу в понеділок. Тобто тільки після завтра.

- Ти далі дивись і відразу ж прокоментуй, - батько стояв наді мною, впершись руками в боки. З засуканими до ліктів рукавами білої сорочки він нагадав мені мої шкільні роки.

Колись саме в такому вигляді він вичитував мене за поведінку. Правда, це було в п'ятому класі. Але ніяк не на третьому курсі універу.

Я швидко пробігся очима по друкованим літерам та застиг на одному заголовку.

«Капітан футбольної команди: я ненавиджу футбол» - свідчив напис.

- Це що за нах... за нафіг таке? - поперхнувся повітрям.

- Це я тебе хочу запитати про це, Павло, - батько відійшов від мене і присів за стіл навпроти. Сперся на лікті і уважно спостерігав за моєю реакцією. - Ти ж знаєш, що в мене вибори вже через два місяці? - сам кивнув і задумливо продовжив. - Або ти тут нідочого... А це конкуренти? - він сьорбнув ковток кави і знову подивився на мене.

Я ж по діагоналі прочитав інтерв'ю під цим заголовком і побачив те, що розсердило мене ще більше - а саме підпис інтерв'юера.

Бісить! Бісить! Як же вона мене нескінченно дратує та бісить!

Здається, Малинка перейшла вже всі допустимі межі, коли зважилася на таке. Вона ще пошкодує про те, що вилила на папір всю мою душу. Я теж дурень, раз розповів їй, раз відкрився!

Але як же сильно мене ця лялечка зараз бісить!

- Я розберуся, - кинув батькові і, схопивши з собою газету, вискочив з їдальні.

***

На ходу друкуючи в загальному чаті хлопцям, що буду пізніше, я застрибнув у свою тачку, щоб нарешті відправитися в салон. Різко стартанув з місця, намагаючись знайти знайомий номер телефону.

- Доброго дня, Василю Опанасовичу! Як Ваші справи? - запитав, відкриваючи вікно. В салон авто залетів теплий осінній вітер. - Відпочиваєте?

Незважаючи на ввічливі слова ректор нашого універу значно напружився. Якщо вже я зараз дзвоню йому, значить від вельмишановного пузана мені або моєму таткові-меру щось потрібно.

І це було правдою.

- Здрастуйте, Павло! Все нормально, - відповів він, але в повітрі крутилася недомовлена ​​фраза - «було, поки ти не подзвонив». Але мене це мало турбувало. Я ж казав батькові, що вирішу це питання, яка різниця яким чином я це зроблю. - Я чимусь можу тобі допомогти?

- Василю Опанасовичу, можете. Тільки Ви і можете мені допомогти, - вкрадливо сказав я, вже уявляючи, як сиве волосся нашого ректора заворушилося від відповідальності та важливості моменту. - Там університетська газета готується до друку, - сказав так, хоча насправді вона вже давно була надрукована. Не дарма ж батько її дістати встиг, ймовірно, є у нього в друкарні свої люди. Як, втім, і скрізь. - Мені потрібно щоб вона в понеділок не вийшла.

- Але ми ж... не можемо залишити університет зовсім без газети?! - розгубився ректор.

- Добре, поясню трохи зрозуміліше. Льву Борисовичу теж потрібно, щоб саме в цей раз і саме цей номер не потрапив в руки студентів. І викладачів, звичайно ж, теж. Ви могли б нам допомогти? А, Василю Опанасовичу? – від нічого робити постукував пальцем по керму, стоячи на світлофорі. Мені було зовсім не цікаво, що відповість мені старий, керуючий нашим універом, адже в кінці кінців він зробить все, що потрібно Адміралову. І зовсім не важливо якому з нас.

- Так, звичайно, - дуже поспішно погодився він. Це правильно. Сперечатися в цьому випадку було б марно.

- Ваша допомога неоціненна, Василю Опанасовичу. Вона для нас просто безцінна. Тому дозвольте в якості подяки піднести Вам Квітку диявола. Її сьогодні ввечері повинні будуть доставити Вам додому. Ви ж не проти? - солодким промовам я навчився у батька. Напевно, ще тоді, коли під стіл пішки ходив.

- Я абсолютно не проти, - раптово загорівся натхненням голос ректора. Схоже, він уже в своїй уяві прикидав в який кут оранжереї він поставить цей цінний для нього презент.

- Мух теж з ним доставлять. Величезне Вам дякую, Василю Опанасовичу, - сказав я і відключився.

Все, що буде далі мене взагалі не турбувало. Пузанчик зробить все, що я сказав. А як, кому і коли він буде це наказувати - це не мої справи.

До слова сказати, я взагалі не розбирався в квітах, але те, що наш дорогий Антонович був схиблений на флорі, грало мені тільки на руку. Знаходити слабкі і сильні місця суперників і просто потрібних людей знову ж я навчився від батька.