Розділ 5

Аня

Насамперед я попрямувала в деканат. А як ще мені дізнатися, де знаходиться головний редактор університетської газети, якщо я сама тут поки нічого не знаю?

Розпитавши секретарку - вже від неї приховувати якусь інформацію про грант не було сенсу, вона це і так знає, я швидким кроком попрямувала на перший поверх.

- Привіт! Мені потрібна Світлана Хоманко, - я зазирнула в потрібний кабінет і побачила там миловидну дівчину на вигляд трохи за тридцять.

- Це я. Заходь, - відразу ж перейшла на «ти» головний редактор. - Чим можу допомогти?

- Мене звати Аня Малиновська. Мені сказали підійти до вас, - ввічливо промовила я, хоча самій хотілося тікати звідси. Зовсім не хотіла брати участь ні в якій активності, пов'язаній з університетом.

- О, привіт, Аню! Так, мені про тебе говорили, - дівчина встала зі свого місця. - Будь ласка, проходь, - вона показала мені рукою на гостьовий стілець, що стояв біля її столу. - Чесно, я так рада, що ти мені будеш допомагати!

Я - ні.

- Я теж, - сказала вголос та спробувала розтягти губи в усмішці. - Розкажи... жіть, що мені потрібно буде робити.

- Давай на «ти», - відразу поправила мене Світлана. - Я ж начебто ще не така і стара.

- Ні, що ти. Ти не виглядаєш старою, - тепер я посміхнулася щиро.

Худенька дівчина дійсно виглядала чудово. Акуратна сукня, зачіска та манікюр. За віком здавалася трохи старшою за мене. Вона була милою та сподобалася мені з першого погляду.

- Дякую, - кивнула Світлана. - Загалом я тут одна з цією газетою... нашу газету роблю. Тому рада будь-якій допомозі. Коротко розповім, чим ти будеш займатися. Газета виходить раз на тиждень. В понеділок. Сама розумієш - роботи багато. Я буду, як і раніше, писати статті - ну, там події різні висвітлювати, які в університеті відбуваються, конференції, форуми, а ти мені поки з інтерв'ю допоможеш.

- Розкажи, як готуються ці інтерв'ю, - попросила, зовсім не уявляючи, що це таке.

- О, це зовсім не складно. Спочатку сама готуєш питання, потім покажеш їх мені, може я щось додам. Потім домовляєшся зі співрозмовниками, коли краще з ними зустрітися. Візьмеш з собою диктофон і ставиш питання. Потім просто набереш це все в формі «питання - відповідь» і приносиш мені. Я вже сама буду вирішувати, куди це в газету вставляти, - пояснила головний редактор.

Що ж... Звучить ніби нескладно.

- Згодна допомагати мені? - запитала дівчина.

Ніби я могла відмовитися.

- Згодна.

- Чудово. Тоді відразу до роботи. Нам терміново потрібно зробити одне інтерв'ю зі спортсменами. Давай почнемо з футболу, - Світлана хитро посміхнулася. - Можеш прямо зараз з капітаном команди домовитися. У них зараз тренування у великому спортзалі. Спускайся по сходах вниз, - вона показала рукою в бік сходів, що знаходилися біля її кабінету. Навіть через зачинені двері я зрозуміла, про що вона говорила. - Вдома подумай над питаннями. З ранку перед парами зазирни до мене, звіримося. Якщо ти завтра все встигнеш - і інтерв'ю взяти, і набрати, буде просто чудово. Я за вихідні зведу і віддам в друк. У понеділок вже будеш милуватися своїм першим творінням.

Я задумалась. В душі, звичайно, не рада була зовсім, але очі Світлани випромінювали таку радість, що вирішила її не засмучувати. Сумніви, що не вийде, все ж були.

- До речі, наша газета виходить не просто так. Ми її продаємо. За копійки, але продаємо. Ми з тобою, звичайно, з цього нічого не отримаємо - всі гроші підуть на друк, але все ж.

Це і логічно, що не отримаємо. Світлана працює в університеті, тому отримує свою зарплатню. Я вже отримую свій грант.

Але ці гроші мене зовсім не турбували. Хвилювало інше.

- А є якась норма з продажу? Наприклад, потрібно продати скільки-то примірників? - запитала із завмиранням серця. Раптом я все зіпсую, і нашу газету ніхто не купить?

- Норма є. Але дуже маленька. Двісті штук ми продаємо спокійно. Навіть в періоди сесій. Так що не переживай. Все буде добре, - знову посміхнулася дівчина. - Ну, що тепер іди в спортзал домовляйся. Завтра чекаю тебе вранці.

- Добре. До завтра, - сказала я і вийшла з кабінету.

Спустилася по сходах і підійшла до дверей спортзалу. Прислухалася - звідти лунали чоловічі крики і періодичні удари по м'ячу. Мимохідь задумалася - цікаво, якого кольору у них форма.

Потім пересилила себе, прочинила двері і зазирнула всередину.

Дихання зупинилося.

Серед підтягнутих футболістів бігав той, від кого я сама бігла...

***

Одразу ж відскочила назад і швидко зачинила за собою двері. Дуже постаралася зробити це беззвучно. Зовсім не хотіла, щоб мене помітив він або хтось інший. Мені набридло бути в центрі уваги всього університету.

Але що ж мені робити? Йти туди немає ніякого бажання. А інтерв'ю у спортсменів брати треба...

Цікаво, що мені буде, якщо я раптом відмовлюся від свого першого завдання в цій газеті? Ну, не віднімуть же вони у мене грант?!Навряд чи. А якщо все ж таки заберуть?

Тим часом за дверима щось відбувалося. Ударів по м'ячу вже не було чутно, але зате голоси хлопців стали куди ближчими. Вони що, виходять? Невже закінчилося тренування?

Я в паніці обернулася.

Бігти було особливо нікуди, але мене ніхто не повинен був побачити. Блискавично прошмигнула в якесь невеличке сусіднє приміщення, яке, на моє щастя, було відкрите, і зачаїлася.

Повз моєї зачинених дверей (я молодець! встигла!) по коридору пройшли спортсмени. Відпускали якісь непристойні жарти, від яких хотілося закрити вуха. Але, зробивши так, я не дізнаюся, коли коридор звільниться. А мені це було дуже потрібно.

Зіткнутися хоч з кимось із Пашкиної свити я не хотіла. Або з ним самим, що ще гірше.

Після того, як стихли голоси, я постояла для вірності ще кілька хвилин, а потім потихеньку відкрила двері з приміщення, яке я навіть не оглянула. Не знаю, що це було взагалі. Комора? Інвентарна? Просто порожня кімната? Неважливо.