Розділ 3

Аня

На жаль, впевненість Дениса в тому, що Адміралов йому нічого не зробить, не виправдалася. Ось тільки про все це я дізналася зовсім не від свого одногрупника.

На першій парі я відчула щось недобре. Потихеньку обернулася і здивувалася. Хлопці, які сиділи біля Дениса, про щось сперечалися пошепки і при цьому тикали в мене пальцями. Вирази їхніх обличь були далекі від доброзичливих. Я здивувалася. Начебто я їм нічим не встигла насолити, якщо вони, звичайно, не сохнуть потайки за першим красунчиком університету. Дівчатка-то мені так і продовжували демонструвати свій мовчазний ігнор.

Після пари я підійшла до свого вчорашнього супутника, щоб дізнатися, що так схвилювало його друзів, які кинулися від мене, як від прокаженої. Денис посміхнувся, але нічого не захотів розповідати, пояснюючи це тим, що вони вели «усілякі чоловічі, абсолютно неприйнятні для ніжних жіночих вушок розмови».

Ага, саме так я і зрозуміла.

Чоловічі розмови, які стосуються мене найбезпосереднішим чином, звичайно ж, будуть мені нецікаві. Як би не так.

У двері вузьким потоком лилася змійка моїх одногрупників, які поспішали покинути аудиторію. Я виходила передостанньою. За мною залишався лише один чоловік - темноволосий високий Андрій, друг Дениса.

Раптом я загальмувала прямо в проході. Захочеш обійти - не обійдеш. На це і був мій розрахунок.

Повернулась до хлопця.

- Привіт. Я - Аня. Розкажи, про що ви з Денисом говорили на парі, - задерла голову, щоб стежити за його мімікою.

- П-привіт, - трохи розгублено вимовив хлопець. Цікаво, що на парі він поводився зовсім інакше. Люто розмахував руками і отруйно висловлювався - це було видно по його обличчю. - Вибач, я поспішаю.

- Це ж просто чудово, - відповіла я йому тим же тоном. - Значить, швидше розповіси, - зробила невелику паузу. Вперлася руками в дверну коробку. - А, втім, я ж можу почекати.

По обличчю Андрія пробігла легка тінь, він з побоюванням визирнув у коридор через мою голову і, не побачивши там нікого, все ж наважився сказати:

- Ти нещаслива, Аню. З тобою взагалі розмовляти небезпечно для життя.

- Не зрозуміла, - моя брова злетіла вгору.

- Ден ось поспілкувався і тепер...

- Що трапилося з Денисом? - не могла зрозуміти, що взагалі відбувається.

- Його батьку шини прокололи, - тихо сказав Андрій.

- А я тут до чого? - в черговий раз здивувалася я. - Я ніякого відношення до шин Дениса не маю.

- Маєш. І дуже безпосереднє, - зітхнув хлопець. - Це ж синок мера витворив. Не сам, звичайно. Швидше за все, послав своїх шісток таке зробити. Але ситуації це не змінює.

- Чому ти думаєш, що це Пашка? - сама не помітила, як назвала Адміралова за ім’ям. - Навряд чи там підписану записку хтось залишив.

- Записку ні, але напис на самій машині червоним балончиком занадто жирно натякав на нього, - відповів Андрій.

- І що за напис? - запитала я.

- «Ден, тобі краще звернути увагу на інші ягідки, а Малинку залишити в спокої». Як думаєш, про яку Малинку йдеться? - примружився хлопець.

Гадати не доводилося.

Весь потік прекрасно чув, як саме мене називав перший красень університету.

Я відпустила руки і, не сказавши ні слова Андрію, буквально випала в коридор. В душі знову зароджувалася буря. Та що там буря?! Схоже, всередині в мене знову ожило спляче торнадо.

Як чудово, що наступною парою у нас була філософія. Загальна пара для всіх груп нашого курсу. І пройде вона в уже знайомій мені величезній аудиторії, куди зараз прямували студенти.

Я швидко піднялася по сходах на потрібний поверх і повернула в широкий встелений паркетом коридор. Навпроти входу в потрібне приміщення я помітила групку людей.

Здається, мені невимовно пощастило. У центрі неї стояв Адміралов.

***

Підходячи до аудиторії все ближче, я геть перестала помічати всіх людей, які обступили Пашку. Навколишній фон розмився, залишаючи чітким тільки нахабно усміхнене обличчя красеня.

Я сповільнила крок та глибоко вдихнула. Намагалася прибрати зі свого обличчя лють, яка внутрішньо захльостувала мене.

Потім ступила ще пару кроків і зупинилася, дивлячись прямо на Адміралова. Очі в очі, ніби ми з ним залишилися одні в цьому переповненому коридорі.

- Йди сюди. Ти мені потрібен, - сказала я неголосно в тиші, що настала дуже раптово.

Хотіли цирку? Його не буде.

Я не збиралася влаштовувати скандал при всіх. І так про мене другий день шумить весь університет. Популярність такою ціною мені була абсолютно не потрібна. Та й, втім, вона мені взагалі ніколи не потрібна була.

Я сюди прийшла, щоб голову знаннями забивати, а не всякими там красенями.

- Ого. Треба ж. Так швидко, - Адміралов підморгнув своїм товаришам з вельми хтивим виглядом, смішно поворушив бровами та, не кліпаючи, зробив рух мені назустріч.

Натовп розступився, пропускаючи свого загальновизнаного лідера. Дівчата зашепотіли, переглядаючись, а хлопці дивилися на мене глузливим поглядом. Цікаво, вони думають, що я за Пашкою бігати буду?

Як би не так. Обійдуться.

Адміралов підійшов до мене на відстань витягнутої руки, але я не збиралася обговорювати з ним Дениса там, де нас можуть почути десятки зацікавлених вух.

Я мовчки повернулась і вирушила назад. Тією ж дорогою, якою йшла сюди. Спиною відчувала, що заінтригований Пашка йшов слідом за мною.

Особи жіночої статі тепер проводжали мене заздрісними поглядами, молоді люди - вперше подивилися на мене з цікавістю. Ще б пак, змогла Адміралова так зачепити...

Думаю, тепер в їх головах народжуються плани, хто перший буде до мене підкочувати, коли перший красень університету про мене забуде. А раптом я дійсно вартий уваги екземпляр.

- Малинка... - раптом пролунало позаду мене. Я обернулася.

Адміралов стояв біля сусідньої аудиторії. Напівпорожньої. Всього кілька студентів стояли біля своїх столів.