Розділ 2

Аня

У порожній величезній аудиторії залишився тільки дідок-викладач, який збирав свої речі.

Я мовчки піднялася на своє місце, де акуратно були розкладені мої ручки і олівці. Ще здалеку мені здалося, що предмети складені не однієї купою, а якось незвично. Я не помилилась.

Підійшовши до столу, я змогла милуватися гарно розкладеним симетричним серцем.

Я докірливо похитала головою та почала зсипати все з гладкої поверхні в свою сумку. Схоже, Адміралов остаточно вирішив мене звести з розуму, але зовсім не в тому сенсі, в якому він думав. Причарувати, задурити голову мені так само, як закоханим в нього студенткам, у нього зовсім не вийде.

Я повільно спускалася сходами вниз до кафедри і потай раділа, що наступна пара у нас з першим красенем університету буде в різних кабінетах. На щастя, мені дуже пощастило - ми з Пашкою вчилися в різних групах. Тому до кінця навчального дня ми з Адміраловим не перетнемося.

А завтра... Завтра на загальну пару я прийду заздалегідь, щоб встигнути зайняти себе вільне місце. У перших рядах. Подалі від цієї людини, яка може вивести мене з себе одним тільки поглядом шалено гарних карих очей.

- Малиновська! Анно! - окликнув мене викладач, що стояв у дверях. - Підійдіть, будь ласка, - попросив він.

А я подумки обурилася - ніби я зараз не до виходу з аудиторії йшла, а збиралася залишитися тут назавжди...

Потім також подумки осадила себе - потрібно розслабитися. Інакше я на людей вже через це Адміралова кидаюся, а вони ж мені нічого не зробили.

Я підійшла до дверей і зупинилася прямо перед обличчям викладача.

- Аню, постарайтеся не чіпляти Павла Адміралова, - сказав Макар Антонович. - Ви ж розумієте, що скаржитися меру на цього молодика ніхто не піде.

Це я розуміла. Але також розуміла, що красеня я взагалі не чіпляла. Ніяк. Навіть не розмовляла. Не дивилася. Але... не пояснювати ж це викладачеві, на очах якого все це відбувалося...

- Макаре Антоновичу, а можна я тоді на лекції ходити не буду? Обіцяю, що буду самостійно займатися і в кінці семестру здам Вам усі теми, - я дивилася на викладача ангельським поглядом. Сподіваюся, у мене там крильця за спиною ще не виросли від таких зусиль.

- На жаль, Анно, я не можу Вам цього дозволити, - після короткого роздуму повідомив мені дідок. - Ваш декан часто любить раптово заходити на пари і проводити перекличку. Тому перевести Вас на самостійне навчання я не можу. Крім того, Ви ж не можете пропускати всі загальні пари, - він зробив зупиняючий жест рукою, перериваючи мою готову вирватися повну обурення промову. - Просто постарайтеся не спізнюватися. Місць у нас багато, - він вказав на величезне приміщення. - Я дуже хотів би Вам допомогти, але, шкода, що це не моїх силах, - викладач повернувся до виходу і зробив крок у коридор.

- Мені теж шкода, - тихо промовила я, дивлячись на трохи згорблені плечі.

На Макара Антоновича я не ображалася. Адже він не декан нашого факультету і вже тим більше не ректор університету, правила не їм були написані, тому мені доведеться змиритися. І не спізнюватися.

Вирішено, буду приходити за півгодини до лекції. Благо, вона у нас перша в цей день.

 Наступні дві пари я насолоджувалася тим, що мене ніхто не відволікав, не просив ніякого письмового приладдя і не кидав під ноги своє.

У цей день у нас було всього три пари, тому я поглядала на годинник, рахувала хвилини до кінця заняття і роздумувала, що я буду готувати сьогодні вдома. Братик хотів гречку з м'ясом, а тато любив макарони. Чи варто їх переконувати повечеряти чимось одним або все ж готувати кожному окремо?

- Доброго дня, - двері кабінету прочинилися, і в них зазирнув якийсь чубатий хлопець. - Це Бізнес 31? - запитав у викладача, і дочекавшись кивка, промовив. - Анну Малиновську викликає декан.

Кудрі зникли за дерев'яною перешкодою, а викладач повернувся до студентів:

- Анно Малиновська, йдіть. Тільки поверніться до закінчення пари. Вам ще домашнє завдання потрібно буде записати.

- Добре, - я піднялася зі стільця і ​​вискочила в коридор.

Дорогу до деканату я пам'ятала, з нею складнощів виникнути не повинно було. Зараз прямо, потім поворот і сходи на третій поверх, а там четверті двері наліво.

До сходів я так і не дійшла, почувши дратуюче:

- Привіт, Малинка.

***

Моя нога завмерла в повітрі. Всесвіт не міг бути до мене таким жорстоким. Чому на моєму шляху зараз зустрівся саме Адміралов?

 - Малиночка, ти куди поспішаєш? - на губах у Пашки завмерла лукава посмішка.

Я ледь не відповіла цьому нахабі поганими словами, але в останній момент стрималася. Що там я раніше про самоконтроль казала? До біса контроль, я тільки що ледь не стукнула негідника.

Але язик за зубами втримала.

Мовчки спробувала обійти першого красеня університету, але не тут-то було. Зробила крок вліво, і він туди ж. Я вправо - і Адміралов теж.

Я зупинилася. Ніколи не любила грати в ігри. А вже тим більше в ігри людьми.

Подумки видихнула і зробила спокійний вираз обличчя. Прямо подивилася на порушника мого спокою, не промовляючи жодного звуку.

Адміралов теж мовчав. І посміхався. Чарівно, треба сказати, посміхався. Настільки чарівно, що моє серце навіть пропустило один удар.

- Якщо ти раптом не чула, Малинка, я запитав - куди ти поспішаєш? - оксамитовий голос Адміралова досяг моїх вух, і я тут же стрепенулась.

Немає сенсу дивитися на нього, як на об'єкт уваги. Хлопець грає зі мною. Це досить очевидно. Грається так, як він це робить з кожною з безлічі студенток цього університету.

- Чому я? - я ніби не почула попереднього питання Пашки.

- Якщо скажеш, куди ти раптом на парі зібралася, я розповім, - самовдоволена усмішка не сходила з обличчя Адміралова.

- До декана, - сказала я. Вже дуже хотілося зрозуміти, чому цей красень раптом звернув на мене свою королівську увагу.