6

Транспортна компанія загладила вину вибаченнями та сотнею безкоштовних порцій кави, нарахованих у додатку, яким Мік не збирався користуватися більше ніколи.

Трагічній пригоді на приватному звалищі приділили тридцять секунд у ранкових новинах, зате вдень мешканців провінційного містечка, де жила Ксю, чекав екстрений випуск. У ньому довго і докладно розповідалося про те, як поліція намагалася ідентифікувати загиблого інопланетянина, як знайшла його корабель, захований у віддаленому лісистому районі, і як виявила п'ятьох бранців із травмами різного ступеня тяжкості. Дослідження зубів із намиста покійного показало, що вони належали людям зі списку зниклих безвісти.

Дипломати били себе в груди і присягалися: система Кві тут ні до чого, злочинний індивід сам вибрав свій шлях, харходо його засуджують. Але оприлюднення справи здійняло стільки прихованого бруду, що розвинені світи закликали посилити контроль кордонів та переглянути новомодну політику «вільного пересування».

Позиціонувалося це як турбота про безпеку законослухняних харходо, але кожному було зрозуміло, що влада прикриває насамперед себе.

Ім'я Міка не фігурувало в жодному документі, Ксю зареєстрували як свідка.

Їй дісталося багато місцевої слави. Так багато, що одного разу дівчина видалила всі сторінки в соцмережах, заблокувала пошту та телефон і залишила рідне місто.

Мік не вважав себе досить близьким знайомим, щоб питати її батьків, куди вона вирушила. Він повернувся до звичного способу життя: мінімум людей, максимум віртуальності й жодних знайомств навмання.

Та незабаром з'ясувалося, що сумувати – дороге задоволення, стипендія сама себе не відпрацює і не продовжить на наступний рік.

До Конференції з історії робототехніки Мік цікавості не відчував, як і до приуроченої до неї виставки, але легкі додаткові бали на дорозі не валяються, а якусь простеньку статтю написати неважко. Не вперше. На кожній студентській конференції є десяток-два ентузіастів, чиї роботи обговорюють і хвалять, і сотні тих, на чию писанину ніхто не подивиться двічі.

Міку подобалося бути серед юрби. Він не любив виділятися.

– Привіт, незнайомцю! – зустрів його біля входу у виставковий павільйон найпотворніший андроїд у світі. – Є хвилинка?

Мік пошкодував, що керівництво універу віддавало перевагу старовині, а не онлайн-формату. Гірше натовпу лише гучний нав'язливий натовп із рекламними пропозиціями.

– Ні. Зникни.

Ногу обвив довгий роздвоєний язик, міцно стиснув і потягнув з чітко вираженою загрозою.

– Ой… А я хотіла зробити тобі сюрприз. – З-за андроїда виглянула засмучена Ксю. – Вибач, не знала, що ти поспішаєш. Зустрінемося пізніше? Ми з Котиком знімаємо горище у шкільної подруги моєї мами. Це недалеко від гуртожитків. А взагалі я зрозумію, якщо ти вдаси, що мене не знаєш. Чесно, зовсім не ображусь.

На ній був якийсь тематичний костюм – лабораторна роба болотяного кольору, захисний напівшолом із матер'яною маскою, взуття з грубої гуми… Але й у цьому безглуздому вбранні дівчина мала фантастичний вигляд. Мік дивився б на неї безкінечно… Навіть відчуття трикутних зубів на гомілці не могло порушити чарівності моменту.

– Умм… Здається, я щось пропустив. Відколи це від тебе треба триматися подалі?

Ксю швидко озирнулася, стягла маску під підборіддя і нахилилася до Міка.

– Усі кажуть, це я вбила харходо, – прошепотіла, і не уявляючи, які піруети витанцьовує його серце. – Тепер мені ніде не раді.

– Але ж ми обидва знаємо, що вбив його я, – від розгубленості він вперше за довгий час назвав речі своїми іменами і не злякався цього. – Як я можу тебе боятися, якщо ти маєш боятися мене?

– Ти нічого не розумієш, це інше! – гарячково заперечила Ксю. – Ніхто нікого не боїться. Я завдаю незручностей, тому що в кожній компанії є особливо розумні жартівники, терпіти їхні витівки я не вмію, а без спілкування мені на стінку хочеться лізти.

– А мені нічого так, – ляпнув Мік.

– Нормально?

– Звично, – чесно відповів він. – Даси свій новий номер? – запитав ніби ненароком, ризикуючи оглухнути від стукоту власного пульсу у вухах.

– А прийдеш на мій виступ? – усміхнулася Ксю. – Інакше шукай номер на нашийнику Котика.

Мік внутрішньо здригнувся. Він і дивитись на чудовисько не міг, не те що до нього доторкнутися.

– Жартую, – зітхнула дівчина. – Номер у будь-якому разі доведеться шукати на Котику, бо я ще всіх цифр не запам'ятала. Ого! – Її обличчя осяяло захоплення. – Ти йому подобаєшся!

Мік виявив, що пестить холодну лису істоту з колючими гребнями на шиї та спині як лінивого кота своєї сестри. «Котик» грубо хватав його руки загостреними зубами і намагався заліпити язиком у око, але нашийник був у теоретичній доступності.

– Та я і сама могла глянути, – трохи зніяковіло засміялася Ксю. – Ой, а куди подівся намордник? – ахнула злякано. – Ось універська охорона! – махнула кудись убік, де починали юрмитися люди. – Нас виженуть із громадського місця! Будь ласка, допоможи сховати мого красеня. – Дівчина присіла біля тварини і потягла Міка до себе. – Прикиньмося, що ми щось шукаємо, або обіймаємося, або… ну, це… Всього на хвилинку, поки вони не пройдуть повз нас.